ПЛАН

1. Введення
2. Глава I. Роль і функція державного регулювання економіки на перехідному етапі
3. Глава II. Методи державного регулювання економіки
4. Висновок
5. Література

1 РОЛЬ І ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ
ЕКОНОМІКИ на перехідному етапі

У плановій економіці державне управління відіграє вирішальну роль у визначенні всіх економічних пропорцій. Через систему адресних директивних завдань державні органи визначають основні господарські зв'язки і параметри діяльності кожного підприємства; обсяг і основний асортимент виробленої продукції, ціни, постачальників засобів виробництва і споживачів готової продукції. До підприємств доводяться директивні завдання по підвищенню продуктивності праці та зниження собівартості продукції, по впровадженню нової техніки і формування фонду оплати праці і т.п. При побудові системи державного регулювання економіки тут панує принцип "максимальної можливості": всі економічні процеси, які в принципі піддаються централізованого регулювання, повинні керуватися державними органами.
У ринковій економіці основним регулятором господарських пропорцій є ринок. Державне регулювання відіграє допоміжну роль. Воно будується на основі принципу "необхідності": тільки в тих сферах, де ринкові регулятори в силу різних причин неефективні, допустимо і доцільно державне регулювання.
Зрозуміло, представлення різних економістів і політиків про те, які саме економічні процеси можуть ефективно регулюватися державою і які - ринком, не збігаються. Тому в окремих країнах з плановою економікою можуть спостерігатися суттєві відмінності в ступені
економічної самостійності підприємств. Точно так само ступінь державного втручання в економіку неоднакова в різних країнах з ринковим господарством. Так, наприклад, у Швеції чи Голландії держава набагато активніше впливає на економічні процеси, ніж у США. Але спільним для всіх країн з плановою економікою є те, що система державного управління постає як основний регулятор господарських пропорцій, тоді як у країнах з ринковою економікою вона завжди виконує допоміжні функції.
Зміна основоположного принципу формування системи державного регулювання - одне з головних стартових умов переходу до ринкової економіки. На перехідному етапі ця система характеризується двома визначальними тенденціями. З одного боку, державне регулювання економічних процесів втрачає тут всеосяжний характер. Ступінь державного втручання в економіку зменшується. З іншого боку, відбувається зміна форм і методів державного регулювання.
На етапі переходу до ринку роль державного регулювання більш значуща, ніж в сформованому ринковому господарстві. Це пов'язано з двома основними причинами. По-перше, на перехідному етапі ринок перебуває в стадії становлення і його регулюючі можливості недостатньо високі, що обумовлює необхідність більш інтенсивного втручання держави в економічні процеси. По-друге, перехід від планового господарства до ринкового відбувається автоматично, стихійно. Держава покликана регулювати процес переходу, стимулювати створення інфраструктури ринку, умов для його нормального функціонування.
Роль держави в економіці конкретизується у його функціях. Всі функції держави в перехідній економіці пов'язані зі становленням і розвитком ринкових відносин. Залежно від характеру зв'язку з цим, можна виділити 2 групи регулюючих функцій держави. По-перше, це функція по створенню умов ефективного функціонування ринку. По-друге, це функції по доповнення й коректування дії власне ринкових регуляторів.
До першої групи належать функції забезпечення правової бази функціонування ринкового господарства, а також функція стимулювання та захисту конкуренції як головної рушійної сили у ринковому середовищі.
До другої групи належать функції перерозподілу доходів, коригування розподілу ресурсів, забезпечення економічної стабільності і стимулювання економічного зростання.
Названі функції характерні як для перехідної, так і для розвиненої ринкової економіки. Проте на етапі переходу до ринку реалізація кожної з цих функцій характеризується низкою особливостей. Якщо у сформованому ринковому господарстві забезпечення правової бази функціонування економіки реалізується в основному шляхом контролю за застосуванням чинного господарського законодавства і внесення до нього часткових коригувань, то на перехідному етапі необхідно заново створювати всю правову базу господарювання. Нове господарське законодавство має чітко визначати права власника і гарантії дотримання контрактів, регламентувати діяльність розвиваються інститутів ринкового господарства: комерційних банків, бірж, інвестиційних фондів тощо, містити правові основи антимонопольного регулювання. Необхідні нові, адекватні умов ринку податкове законодавство, система законів по захисту прав споживача та соціальному забезпеченню і т.д. Крім того, потрібно правове забезпечення такого специфічного процесу перехідного етапу, як масова приватизація державної власності.
Правова основа господарювання повинна бути стабільною. Постійні й істотні зміни в господарському законодавстві чинять дестабілізуючий вплив на економіку, формуючи у суб'єктів господарської діяльності почуття невпевненості у завтрашньому дні. Однак нове господарське право, що створюється у стислі терміни на початковому етапі переходу до ринку, не апробовано практикою і вже через це недосконале. У міру розвитку перехідної економіки це недосконалість стає все більш очевидним, виникає необхідність суттєвих коригувань господарського законодавства. Таким чином, об'єктивне протиріччя між вимогами стабільності господарського законодавства і необхідністю його вдосконалення стає в перехідній економіці надзвичайно гострим. Це ускладнює реалізацію функції правового забезпечення економіки. Перш ніж вносити ті чи інші корективи у правові норми господарювання, необхідно кожен раз порівнювати передбачуваний позитивний ефект внесених змін зі збитком від порушення правової стабільності.
У зв'язку з нерозвиненістю конкуренції і надзвичайно високим рівнем монополізації ринку, характерним для економіки перехідного типу, реалізація цієї функції набуває тут особливо важливе значення.
Перехід від планової економіки до ринкової об'єктивно супроводжується різким збільшенням диференціації доходів населення. Причому на початку переходу цей процес відбувається на тлі економічного спаду і високих
темпів інфляції, які загострюють проблему нерівності, викликаючи значне зниження рівня життя основної маси населення. У цих умовах, щоб згладити гостроту соціально-економічних протиріч і не допустити зубожіння окремих соціальних верств, держава змушена інтенсивніше брати участь у перерозподілі доходів. Основними каналами перерозподілу доходів населення є прогресивне оподаткування особистих доходів і система трансфертних платежів. Причому головна роль у зменшенні нерівності належить трансфертним платежах. Справа в тому, що можливості збільшення податкової прогресії досить обмежені. Значне підвищення прогресивності оподаткування підриває стимули до отримання високих доходів, а тим самим стимули до високопродуктивної праці та інвестицій, заохочує витік капіталів за кордон, що негативно позначається на розвитку національної економіки.
Можливості використання трансферних платежів як каналу перерозподілу доходів також не безмежні. Значне збільшення розмірів та тривалості виплати допомоги по безробіттю або допомоги малозабезпеченим верствам населення послаблює стимули до праці, що негативно впливає не тільки на економіку, але й на соціальну атмосферу в суспільстві.
Політика перерозподілу доходів покликана скоротити розрив у рівнях життя високо-і низькодохідних груп населення, але лише в тій мірі, яка не загрожує придушенням ділової активності.
Відомо, що ринкові механізми не забезпечують раціонального з суспільної точки зору розподілу ресурсів у тих випадках, коли мова йде про виробництво, що супроводжується зовнішніми ефектами, або про створення суспільних благ. У цих випадках держава бере на себе функцію коригування розподілу ресурсів. Така коректування і в перехідний, і в ринковій економіці здійснюється традиційними методами. До їхнього числа відносяться встановлення адміністративних обмежень і стандартів, що перешкоджають забрудненню навколишнього середовища, система спеціальних податків і дотацій, фінансування виробництва суспільних і квазігромадських благ або безпосереднє управління їх виробництвом, коли вона зосереджена на державних підприємствах. Специфікою перехідної економіки є наявність особливих проблем, які ускладнюють реалізацію даної функції державного регулювання.
Відзначимо, перш за все, що для країн, що вступають в етап переходу до ринку, характерні найгостріші екологічні проблеми, що перейшли у спадок від адміністративно-командної системи. Для їх вирішення необхідно різко посилити обмеження на шкідливі викиди, значно підвищити податки на виробників, що використовують екологічно небезпечні технології, і т. п. Однак виробники в масі своїй технологічно не готові створювати продукцію з меншим шкідливим зовнішнім ефектом. Тому спроби швидко змінити екологічну ситуацію шляхом введення жорстких нормативів, санкцій і додаткових податків виллються в значне скорочення обсягу виробництва, що посилить економічний спад, характерний для початку перехідного періоду. Рішення проблеми в'ялиться на шляхах поступового ^ жорсткості політики регулювання негативних зовнішніх ефектів з заздалегідь, за кілька років оголошеними черговими змінами екологічних нормативів, розмірів податків, штрафів і т. п. Це дозволило б підприємствам заздалегідь пристосуватися до прийдешніх змін і відреагувати на них впровадженням екологічно безпечної технології, а не різким скороченням виробництва.
Регулює процес перерозподілу ресурсів у виробництво суспільних і квазігромадських благ (національна оборона, фундаментальна наука, освіта, охорона здоров'я тощо) в перехідній економіці ускладнюється через високу інфляцію. Як відомо, від високої інфляції найбільше страждають особи з відносно стабільними номінальними доходами, до яких, зокрема, належать працівники бюджетних галузей. Починається перетік кваліфікованих наукових, педагогічних та ін кадрів у сфери діяльності, що приносять більш високі доходи. Для того, щоб перешкодити цьому процесу, зберегти кадровий потенціал в життєво важливих для розвитку суспільства сферах, обов'язковим елементом політики перерозподілу ресурсів на перехідному етапі повинна бути ефективна система захисту доходів працівників бюджетної сфери від інфляції.
Чим вищі темпи інфляції і глибше спад у перехідній економіці, тим вища роль стабілізаційної функції державного регулювання. Ця функція реалізується, головним чином, за допомогою традиційних методів бюджетної, фіскальної та кредитно-грошової політики. Основна складність стабілізаційного регулювання на перехідному етапі пов'язана з тим, що високі темпи інфляції поєднуються тут з глибоким економічним спадом. У цих умовах стимулююча бюджетна, фіскальна та кредитно-грошова політика, спрямована на подолання спаду, сприяє посиленню інфляції. І навпаки, жорсткістю грошово-кредитної, фіскальної і бюджетної політики, спрямоване на придушення інфляції, сприяє поглибленню кризового падіння виробництва. Перед державою постає складна проблема поєднання "жорсткості" і "м'якості" в економічному регулюванні.
На більш пізніх етапах перехідного періоду в міру подолання економічного спаду і зниження інфляції все більш актуальною стає функція стимулювання економічного зростання. До цього моменту у держави з'являється можливість збільшити фінансування фундаментальної науки та освіти, що сприяє прискоренню НТП,. зменшити тягар податкового тягаря, що стимулює зростання ділової активності, більш активно використовувати податкову та кредитно-грошову політику як засіб стимулювання технічного прогресу і зростання інвестицій.

2 МЕТОДИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ
ЕКОНОМІКИ

Свої регулюючі функції держава виконує за допомогою адміністративних та економічних методів. Для командної економіки характерно переважання адміністративних методів регулювання. Система державного регулювання ринкової економіки, навпаки, базується на використанні економічних методів. Принципова відмінність між цими двома групами методів полягає в наступному.
Адміністративні або прямі методи регулювання обмежують свободу вибору господарюючого суб'єкта. Наприклад, директивні планові завдання по обсягу і асортименту виробленої продукції або централізовано встановлені ціни на товари та послуги - типові методи.адміністратівного регулювання у плановій економіці-позбавляють підприємство можливості альтернативного використання ресурсів. Воно зобов'язане виробити продукцію в заданий-лом асортименті і обсязі і реалізувати її за заданою ціною. На відміну від цього, економічні або непрямі методи державного регулювання не обмежують свободи підприємницького вибору. Наприклад, зниження податків на бізнес-або, скажімо, зниження облікової ставки відсотка є типовими методами економічного регулювання, спрямованого на зростання виробництва і посилення інвестиційної активності підприємств. Останні збільшують інвестиції та обсяг виробництва не тому, що у них немає іншого виходу. Вони повністю вільні у виборі виробничої програми й інвестиційної, політики. Просто зниження податків та облікової ставки відсотка роблять зростання виробництва та інвестицій більш вигідним, ніж раніше.
Розмежування між адміністративними та економічними методами державного регулювання певною мірою умовно. Для того щоб задіяти будь-який непрямий регулятор, необхідно попереднє адміністративне рішення відповідних державних органів-наприклад рішення про зміну податкових ставок про надання податкових пільг чи продаж центральним банком державних облігацій. У цьому сенсі будь-які економічні регулятори несуть на собі печатку адміністрування. У той же час, будь-який адміністративний регулятора прямо примушуючи господарюючих суб'єктів виконувати ті чи інші дії, одночасно надає вторинне непрямий вплив на цілий ряд сполучених економічних процесів. Наприклад, адміністративне підвищення-цін не тільки прямо визначить їх новий рівень, але через ціни опосередковано вплине на стан попиту і пропозиції. У цьому сенсі можна сказати, що будь-які адміністративні методи регулювання несуть у собі риси, характерні для економічних, непрямих регуляторів. Проте розглянутий вище критерій дозволяє, як правило, без особливих проблем відрізняти на практиці-економічні методи від адміністративних. Розмежування між ними-принципово важливо з точки зору природи ринкових відносин.
Адміністративні методи регулювання діаметрально протилежні природі ринку, вони блокують дію відповідних ринкових регуляторів. Якщо підприємству,. наприклад, директивно визначені обсяг виробленої продукції і розміри поставок сировини, воно не може відреагувати на зміну ринкової кон'юнктури шляхом збільшення: або скорочення випуску. Чим ширше сфера дії адміністративних методів регулювання, тим вже сфера розповсюдження і нижче ефективність реальних ринкових відносин.
Економічні методи регулювання, навпаки, адекватні природі ринку. Вони безпосередньо воздействуют на кон'юнктуру ринку і через неї, побічно, на виробників і споживачів товарів і послуг. Наприклад, збільшення трансфертних платежів змінює кон'юнктуру ринку споживчих товарів, збільшує попит, що, у свою чергу, сприяє підвищенню цін і змушує товаровиробників збільшувати обсяг пропозиції. Економічні методи управління діють, таким чином, через ринок за допомогою ринкових механізмів.
Перехід від командної економіки до ринкової супроводжується кардинальними змінами в системі методів державного регулювання, руйнуванням колишньої системи адміністративних методів і створенням нової системи економічних регуляторів.
Руйнування системи адміністративно-командних методів управління, що блокують ринкові механізми - необхідна умова формування і саморозвитку ринку. Демонтаж системи адміністративних регуляторів, тобто надання господарюючим суб'єктам свободи у формуванні цін, визначенні обсягу та асортименту продукції, встановлення господарських зв'язків з постачальниками і споживачами, знаменує собою початок реальних перетворень на шляху до ринкової економіки. Це не означає, однак, повної відмови від використання адміністративних методів в перехідній економіці.
Для того, щоб зменшити масштаби кризового скорочення виробництва, не допустити катастрофічного падіння життєвого рівня населення, держава на перших етапах реформи може, наприклад, зберігати адміністративний контроль над виробництвом і реалізацією невеликої групи товарів, що становлять основу виробничого та особистого споживання нації. Так, у більшості країн Східної Європи і колишнього СРСР на перших етапах реформи адміністративно держава встановлювала ціни на енергоносії і деякі продовольчі товари (хліб, знежирений сир, молоко та деякі інші). У міру поглиблення ринкових перетворень, стабілізації економічної ситуації і оволодіння економічними методами врегулювання держава поступово скорочує сферу використання адміністративних важелів, не відмовляючись в той же час повністю від їх застосування.
Навіть на завершальних стадіях переходу до ринку і в умовах сформованої ринкової економіки адміністративні методи регулювання мають важливе значення. Вони використовуються, зокрема, як засіб антимонопольної політики. Державні органи директивно визначають ціни, обсяг і асортимент продукції або послуг, що надаються для так званих природних монополій, встановлюють систему адміністративних обмежень, що перешкоджають посилення монополізації ринку. Адміністративне регулювання активно використовується з метою захисту прав споживачів та охорони навколишнього середовища. Численні стандарти, що обмежують викиди шкідливих відходів виробництва, прямі заборони на використання небезпечних технологій, виробництво, реалізацію або рекламу шкідливої для здоров'я людей продукції і т. п., обмежують свободу підприємництва і відносяться до адміністративних методів регулювання. Нерідко використовуються адміністративні методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності, наприклад імпортні квоти і т.д.
Найважливішим завданням держави на перехідному етапі є створення цілісної системи економічних методів регулювання. З цією метою всі країни, що здійснюють перехід до ринкової економіки, проводять радикальні реформи кредитної та податкової систем.
Створюється традиційна для країн з ринковою економікою дворівнева банківська система, в рамках якої центральний банк за допомогою економічних нормативів здійснює регулювання діяльності широкої мережі комерційних банків. Маніпулюючи дисконтною ставкою відсотка, змінюючи норми обов'язкових резервів та інші нормативи, встановлені для комерційних банків, здійснюючи операції з цінними паперами, центральний банк отримує можливість проводити активну кредитно-грошову політику.
Найважливішими елементами податкової системи, що формується в перехідній економіці, є прибутковий податок, податок на прибуток підприємств і податок на додану вартість.
У плановій економіці прибутковий податок, як правило, було пропорційним, стягується за однаковою податковою ставкою незалежно від розмірів особистого доходу. Це було виправдано в умовах, коли диференціація доходів обмежувалася адміністративними методами. В умовах ринку диференціація доходів населення значно підвищується. Тому для перехідної економіки, як, втім, і для розвиненого ринкового господарства, більш прийнятним є прогресивний прибутковий податок, який забезпечує перекладання певної частини податкового тягаря на більш забезпечених людей і згладжує розрив у життєвому рівні різних верств населення. Соціальна орієнтованість оподаткування особистих доходів посилюється за допомогою системи податкових пільг і преференцій соціально-незахищеним верствам населення. Так, за Російському податкового законодавства для учасників війни, інвалідів, громадян, які мають дітей і містять утриманців, встановлюється більш високий неоподатковуваний податком рівень доходу. Не обкладаються податком пенсії та допомоги. Надаються податкові пільги багатодітним сім'ям, одиноким матерям, які мають двох і більше дітей, і т. д. Податок на прибуток підприємств приходить на зміну індивідуалізованим нормативам, на основі яких визначалися відрахування від прибутку до бюджету в дореформеній економіці. Ці нормативи диференціювалися залежно від прибутковості підприємств. Більш прибутковим підприємствам встановлювалися відповідно і більш високі нормативи відрахувань до бюджету. Це знижувало зацікавленість підприємств в отриманні прибутку. У таких умовах саме введення єдиного пропорційного податку на прибуток має стимулюючу дію, посилюючи вплив ринкової кон'юнктури на поведінку продуктивний. Система пільг з податку на прибуток, встановлена для ряду пріоритетних галузей (знижені ставки оподаткування, вирахування з оподатковуваного прибутку коштів, що спрямовуються на технічне переозброєння та розширення виробництва) дозволяє стимулювати прогресивні структурні зрушення в економіці.
Податок на додану вартість замінює так званий податок з обороту - основний вид податку в дореформений період. Податок з обороту обкладалися переважно тільки споживчі товари, причому з високим і сильно диференційованими ставками. Це сприяло посиленню структурних диспропорцій в економіці, зокрема гіпертрофованого розвитку виробництва засобів виробництва за рахунок предметів споживання.
Податок на додану вартість обчислюється за однаковою ставкою для всіх виробників товарів і послуг. Це дозволяє більш рівномірно розподіляти податковий тягар, уникати диспропорцій в рівнях цін на різні товари та інших структурних диспропорцій. У той же час деякі особливо значущі для народного господарства та масового споживача види товарів та послуг можуть обкладатися податком за зниженою ставкою або зовсім звільнятися від податку на додану вартість, що стимулює прискорене зростання у відповідних галузях.
Створюючи нову систему державного регулювання в перехідний період, слід мати на увазі. що надмірно інтенсивне використання економічних методів управління послаблює ефективність ринкових механізмів і здатна завдати економіці не менше шкоди, ніж захоплення адміністративними методами. Так, наприклад, прагнення скоротити дефіцит державного бюджету за рахунок збільшення податків надасть дестимулює вплив на підприємства та окремих працівників, що може ускладнити подолання спаду в перехідній економіці. Істотне розширення системи податкових пільг і преференцій спотворює систему народногосподарських пропорцій, адекватних закономірностям ринку, і може викликати серйозні структурні диспропорції. Надмірна активізація кредитно-грошової політики з метою стимулювання ділової активності загрожує різким збільшенням темпів інфляції. Сфера розповсюдження та інтенсивність використання будь-яких, у тому числі й економічних, методів державного регулювання в перехідній економіці повинна бути строго обмежена. Їх застосування припустиме лише там і лише в тій мірі, в якій ринкові регулятори не справляються з лощені життєво важливих соціально-економічних проблем.
Державне регулювання економіки здійснюється різними інститутами. Кредитно-грошове регулювання покладається на центральний банк. Фіскальне і бюджетне регулювання є прерогативою законодавчої влади (парламент, дума), які стверджують основні види податків, нормативи оподаткування, основні статті доходів і витрат держбюджету. Особливий орган несе відповідальність за антимонопольне регулювання (у Росії це Держкомітет з антимонопольної політики). Цілий ряд міністерств і відомств здійснює розробку різноманітних нормативів і стандартів, що регулюють різні соціально-економічні процеси, що протікають у рамках народногосподарського комплексу країни.
Рассогласованние дії різних інститутів, що регулюють економічну активність, можуть завдати істотної шкоди народному господарству. Наприклад, багато економістів вважають, що найгостріші соціально-економічні проблеми, з якими зіткнулася Росія на початкових етапах переходу до ринку, значною мірою були посилена неузгодженістю фіскальної і кредитно-грошової політики. Високі податки і високі нормативи обов'язкових відрахувань в централізовані фонди (соцстрах, пенсійний фонд і т. п.), встановлені з 1992 р., були покликані скоротити дефіцит держбюджету і тим самим сдержівать.інфляцію. Але одночасно це надавало дестимулює вплив на виробників, знижувало їх зацікавленість у розвитку виробництва. У той же час м'яка кредитно-грошова політика (велика кількість пільгових кредитів Центробанку, низька облікова ставка відсотка, періодичні компанії з взаємозаліків боргів підприємств і т. п.) імела.целью стимулювати виробництво. Але в той же час така політика сприяла розкручування інфляційної спіралі. Результатом поєднання стримує фіскальної та стимулюючої кредитно-грошової політики у 1992-1993 рр.. було поглиблення стагфляції - одночасне підвищення темпів інфляції та скорочення виробництва.
Необхідна координація діяльності різних державних інститутів з регулювання економіки на базі чітко визначених цілей та пріоритетів - соціально-економічного розвитку. Це завдання вирішується за допомогою економічного програмування.
Економічне програмування є особливим методом регулювання, який не можна віднести ні до економічних, ні до адміністративних методів. Програмування вбирає в себе і ті, і інші, додає різноманітних інструментів регулювання цілеспрямований характер, координує їх застосування для досягнення заданих програмної цілей, пріоритетів, структурних пропорцій.
Розробка програм соціально-економічного розвитку здійснюється у всіх країнах з розвиненою ринковою економікою. Але на етапі переходу до ринку значимість даного методу регулювання економіки особливо велика. Це 'пов'язано з тим, що перехід від планової економіки до ринку не може відбутися сам по собі, без активної участі держави у демонтажі колишнього господарського механізму і в створенні інфраструктури ринку. Для виконання такої роботи потрібен план, програма переходу до ринку з виділенням проміжних етапів, визначенням цілей і завдань кожного з них, з розгорнутою розробкою системи заходів, комплексу інструментів регулювання економіки необхідних для успішної реалізації найближчих етапів програми. У рамках загальної програми переходу до ринку можуть розроблятися приватні програми розвитку окремих економічних процесів, інститутів, регіонів тощо. Наприклад, Державна програма приватизації, програма державної підтримки малого підприємництва, програма конверсії військового виробництва та ін

ЛІТЕРАТУРА:

1. Економіка перехідного періоду. За редакцією В. В. Радаева, А. В. Бузгалін - Москва: Издательство МГУ
2. Економіка. Макконнелл Кембелл P., Брю Скло Л. Переклад з англійської. - Москва: Республіка, 1992 р.
3. Економічний спосіб мислення. Хейне Пол. - Переклад з англійської. -Москва: Издательство "Дело", 1992 р.