Роль власності у соціально-економічних процесах

дивитися на реферати схожі на "Роль власності у соціально-економічних процесах"

1. Вступ.

Україна як суверенна держава почала самостійно формувати власнуекономічну політику з часу проголошення своєї незалежності. Визначенняосновних напрямів цієї політики базується на принципах демократії, свободипідприємництва і відкритості для інтеграції у світове економічнеспівтовариство. Розбудова ефективної національної економіки розглядаєтьсяяк гарантія незалежності держави і виходить із всебічного осмислення шляхівекономічного розвитку, які десятиліттями нав'язувалися Україні у складіжорстко централізованої системи господарювання колишнього Союзу РСР.

Перед Україною стоять невідкладні завдання вжиття комплексу заходів,спрямованих на забезпечення переходу від адміністративно-командної системиуправління до само регульованої ринкової економіки. Серед найважливіших ізцих завдань є: перехід від монополії державної власності добагатоманітності форм власності і видів господарювання, щоздійснюватиметься шляхом приватизації та роздержавлення; стабілізаціяфінансової та кредитно-грошової системи; гнучка цінова політика, спрямованана поступову лібералізацію цін; структурна перебудова економіки іконверсія; розвиток конкурентних ринків і антимонопольні заходи;інвестиційна перебудова в напрямку децентралізації, зменшення питомої вагидержавних інвестицій та розширення ринкових джерел капіталовкладень,регулювання заробітної плати та захист найуразливіших верств населення.

На передодні ХХІ ст. наша країна почала перехід до ринковоїекономіки, ринкового господарського механізму. Багато економічних проблемнам доводиться вирішувати вперше. Прощаючись з адміністративно-командноюсистемою в економіці і господарстві, ми тим самим лише створюємо передумовидля ринкового господарства, становлення якого не може відбуватися відразу.
Відомо, що зародження ринкових відносин почалося ще при розкладанніпервіснообщинного ладу. Але свого розквіту товарно-грошові відносинидосягли при капіталізмі. Звичайно, нам не треба повторювати всі етапи іперипетії, якими багата історія ринку. Ми можемо скористатися досвідомінших держав. Але складність задачі полягає в тому, що дотепер ніхто усвіті не переводив на ринкові рейки настільки величезний господарськийкомплекс, яким є наша економіка. Немає історичних аналогів цьому процесу.
Але є гнучко реагуючи на вимоги часу ринковий механізм сучасного західногосуспільства.

Необхідно підкреслити, що не існує економічної системи без слабкостейі недоліків.

Складно однозначно визначити який вплив на економіку України зробитьринкова система. Багато економістів України і закордонних країн дають різніпрогнози і вбачають різні тенденції подальшого розвитку нашої країни. Алеодне очевидно: неможливо повернутися назад до чисто командної економіки.
Головне - знайти вірні шляхи в просуванні до економічного прогресу,виробити науково обгрунтовану концепцію економічного розвитку України.

Власність відноситься до числа найбільш важливих і складних проблемекономіки й економічної теорії. Історія економічного життя суспільства вперіоди підвищеної соціальної активності веде, як правило, до перерозподілуоб'єктів і прав власності.

Суспільна думка завжди приділяла більшу увагу проблемі власності.
Спеціальні звертання до неї містяться в історичній, філософській і художнійлітературі. Багата традиція і матеріал накопичені в юридичній літературі, урамках якої склався ряд напрямків у вивченні прав власності. Економічнанаука також завжди приділяла особливу увагу цій проблемі. І, проте, цяпроблема залишається діскусійною і недостатньо розробленою.

Ставлення до власності у світі історичної діалектики.

Власність як економічні відносини формуються ще на зорі становленнялюдського суспільства. Кожному типу цивілізації притаманний специфічний дляумов її існування домінуючий об'єкт власності, який найповніше відбиваєспосіб взаємодії людини з природою, досягнутий рівень продуктивностісуспільної праці, особливості привласнення засобів і результатіввиробництва.

Для первісних форм власності характерно те, що права власності ще несформувалися і, відповідно, не було інститутів і механізмів їхньогорозподілу і перерозподілу. Отже, і не було умов для утворення економічноївлади й економічної залежності. Рівні права на умови життя, працю ірезультат були відмінною рисою первісного присвоєння. Хоча можна назватиоб'єктом власності природне середовище - землю, тваринний і рослинний світ,які у своїй цілісності органічно зливали з суб'єктом їх привласнення --первісною людиною.

Домінуючим об'єктом власності аграрної цивілізації стала земля, яказавдяки розвитку продуктивності суспільної праці поступово перетворилася зколективної основи існування людини на відокремлений засіб її виробничоїдіяльності.

Особливість землі як засобу виробництва полягає в тому, що вона не єрезультатом людської праці. Відомий англійський економіст ХІХ століття Дж.
С. Мілль писав: "Оскільки основоположний принцип власності полягає внаданні людям усіх гарантій на володіння тим, що створене їхньою працею інагромаджено завдяки їхній ощадливості, цей принцип неможливо застосуватидо того, що не є продуктом праці - до оброблюваної субстанції землі ". Земляне створена людиною і тому має бути надбанням усіх людей. Якщо це будеінакше, то щойно народжений на світ побачить, що всі дари природи вжепривласнені іншими, а тим, хто щойно з'явився, не залишилось місця.
Зрозуміло, що це вже є певною несправедливістю. Тому "держава можевиступати у ролі єдиного землевласника, а землероби мають бути орендарями,що отримують свої ділянки на підставі строкового чи безстроковогодоговору "[1].

На ранніх ступенях розвитку людського суспільства земля не булаоб'єктом індивідуального, приватного привласнення. Л. Морган зазначав, щоколективна власність на землю була загальним явищем у варварських племен.

Проте в історичних межах аграрної цивілізації у різних районахземної кулі відповідно до природно-кліматичних та інших умовах виробництвасформувалися три локальні цивілізації - азіатська, антична і германська,яким була притаманна специфіка щодо власності на землю.

В умовах азіатської цивілізації зберігалась суспільна (племенна чиобщинна) власність на землю. В античній цивілізації панівною була приватнавласність на землю. У германській цивілізації дістала розвитку змішанаформа власності - власником землі виступали одночасно община (сім'я) таголова сім'ї. Зазначена диференціація в подальшому зумовила її специфікурізноманітних локальних форм аграрної цивілізації, за якої власність наземлю стала основою всієї економічної структури.

На монополізації різних об'єктів власності тримаються всінайважливіші форми позаекономічного й економічного примусу до праці. Так,при античному способі виробництва позаекономічній примус був заснований направі власності на раба - безпосереднього виробника; в умовах азіатськогоспособу виробництва - на праві власності на землю; у період феодалізму - направі власності на особистість і землю одночасно. Економічний примус допраці виходить із власності на умови виробництва чи із власності накапітал.

Звільнення від особистої залежності привело, з одного боку, доюридичної рівноправності всіх громадян, а з іншого боку, до нового типувідносин: економічної влади одних і економічної залежності інших. Якщовиходити з прийнятої класифікації за формаційнім критерієм, то цимивластивостями володіє капіталістична система. При рівному розподіліцивільних прав тут відбувається нерівний розподіл і концентрація праввласності.

Досвід будівництва соціалізму був спробою зрівняти людей не тільки вправах і волях, але й у правах власності на умови і результати виробництва.

Маються проміжні форми власності, що припускають перерозподіл праввласності з метою обмеження економічної влади одних і звільнення відекономічної залежності інших. Прикладом може служити участь працівників укеруванні, розподілі доходу, контролі й ін.

У розвинутій системі економічних відносин власність відображає саміглибинні зв'язки і взаємозалежності, сутність економічного буття.

Власність як об'єктивне відношення, що пронизує весь суспільнийпристрій, здавна залучала мислителів. Представники різних цивілізаційвикладали свої погляди на природу власності і її роль у розвиткусуспільства.

Платон на основі ідеалів давньогрецького світу створив навчання проідеальну державу, у якому всі громадяни спільно володіють умовамивиробництва. Докази переваги спільної власності побудовані ним на основінавчання про моральність. Моральність є усвідомлення єдності, сутності ідуховності, вона сама по собі загальна: діяти в дусі єднання - морально.
Приватна власність ставить інтерес особистості вище загального інтересу,кожний хоче володіти власністю тільки для себе. Тому приватна власністьаморальна. Лише одному шару громадян не дозволяє філософ володіти власністю
- Політикам.

Цивілізація Древнього Риму мала інші ідеали. Тут вперше особистістьвиділилася зі своєї спільності, стало переборювати почуття роду, щоперешкоджає розвитку індивідуальності. В основі стоїцизму закладена ідеяособистості й індивідуальної відповідальності. Перевагу віддавали вжеприватній власності.

Ідеали Риму одержали розвиток у романо-германській цивілізації.
Реформація викликала в Західному світі зміну моральних цінностей уставленні до життя, природи і світобудови. Під впливом протестантськоїетики, налаштованої на егоїстичний індивідуалізм особистості, виниклипредставлення про людину економічну, теорія цивільного суспільства ікласової держави, вчення про приватну власність як природне право, апоняття «свобода особи» зведено до поняття «людина, що володіє власністю».

На думку найбільших теоретиків соціалізму К. Маркса і Ф. Енгельса,необхідно розрізняти матеріальні й ідеологічні відносини власності. Якматеріальне відношення власність - це виробничі відносини, узяті в їхнійцілісності. Як економічна категорія власність являє собою суспільнівідносини безпосередньо виробництва і невіддільні від них суспільнівідносини розподілу, обміну (обігу) і споживання.

Як ідеологічне відношення власність у класового суспільстві є, надумку Маркса, юридичне вираження виробничих відносин. Як юридичнакатегорія, власність являє собою відносини володіння, користування ірозпорядження об'єктом власності, що відображають суспільні відносинивиробництва, розподілу, обміну і споживання і права, що закріплюються внормах.

2.1. Вплив розвитку знарядь праці на диференціацію власності.

У період розвитку індустріальної цивілізації, зокрема машинноговиробництва, вперше в історії домінуючим об'єктом власності стали створенілюдиною предмети виробничого призначення і передусім їхня найреволючійнішачастина - знаряддя праці. Концентрація індустріальних засобів виробництваприскорила розрив між працею і власністю, відокремлення робочої сили відоб'єктивних умов її продуктивного використання. Засоби виробництва,відчужені від робочої сили, набули форми капіталу, що перетворився наоснову виробничих відносин індустріального суспільства. Відповідно до цьогоприватна власність на засоби виробництва стала панівною в економічнійсистемі.

Тільки з появою таких засобів праці, як робоча худоба, земля іметалеві знаряддя праці, починається розпад первісних громад на сімейнівиробничі одиниці, починається історія формування індивідуальностей, щоусвідомлюють себе такими.

Велика приватна власність на засоби виробництва має не меншеісторичне і логічне виправдання, ніж власність на робочу силу і їїфізичного носія, найняти працівника.

Ефективність металевих знарядь праці, землі, працівника і робочоїхудоби обумовила можливість прискореного розвитку індустріальних здібностейфізичного носія робочої сили і у плані збільшення обсягів зробленихматеріальних благ, і в плані прискорення удосконалення самого устаткуванняі засобів праці. У цьому складався наступний момент об'єктивної мрії,спрямованості першого протиріччя в розвитку процесу праці, процесіспоживання індивідуальної робочої сили і її приватному об'єднанні зпредметами і коштами праці.

Навряд чи можна сумніватися в тім, що першопричина змін у засобахпраці, поділі праці й у характері процесу праці полягає в постійномутехнічному удосконаленні й усе більшій спеціалізації засобів праціприватного застосування, приватного характеру в зв'язку з природнимипотребами людей робити і мати продукції більше, кращої якості, з меншимивитратами.

Звичайно, початковий етап перетворення локальних простих коопераційу складні кооперації праці ще не супроводжуються великими змінами вхарактері приватної власності. Переважно це обмежується розширенняммасштабу праці і застосуванням індивідуальних приватних капіталів, а такожформування акціонерного капіталу (в епоху машинних засобів виробництва).

Масове застосування цих винятково високовиробничого, "скорострільніх"і дуже дорогих засобів виробництва, що управляються комп'ютерами, призвеловже не тільки до розширення локальної складної кооперації праці в рамкахфірми. Їхнє ефективне застосування стало можливим у рамках міжфірмовоїподетальної і технологічної спеціалізації виробничих процесів і відповідноїкооперації праці.

Якщо в США в рамках такої власності сьогодні створюється 90% усього
ВНП, то ні розширення колективної (пайовий) власності робітників, ніподвоєння підприємницької приватної власності, ні ріст кількості
"партнерських фірм", що знаходяться у власності двох чи більше осіб, зовсімне є перспективою відносин власності розвити капіталістичних країн. Усіперераховані некорпоратівні форми власності є всього лише сучасноюоб'єктивною потребою природного (конкурентного) відбору способів найбільшефективного об'єднання безпосередніх виробників із засобами виробництва.

Тобто, у всій сукупності зазначених сучасних змін у характерізасобів виробництва, поділу праці і процесу праці, а також і обумовленоїними зміні історичних типів і форм власності, праці і розподілу, виразновиявляється початок другого протиріччя в історії відносин власності,початок ступенестрібкоподібного самоспростування капіталістичної приватноївласності.

Що ж до інформації як фактора самоспростуванняпріватнокапіталістічного присвоєння варто помітити, що вона є єдиною
"нематеріальною субстанцією", що по природі своєї передбачає суспільнуформу відносин власності. Це, останнє, стосується усього величезного світудуховних благ, якої-небудь духовної події (наукового відкриття, технічноговинаходу, літературного твору, художнього образа й ін.). Але тільки взагальному товарному світі усі вони здобувають приватної форми власності івідповідно форми товарів особливого роду, ціна яких визначається невитратами виробництва, а всього лише співвідношенням попиту та пропозиції.

Власність як економічна категорія.

Власність належить до числа таких понять, навколо яких протягомбагатьох століть схрещуються кращі розуми людства. Однак боротьбою втеоретичному плані справа не обмежується. Соціальні потрясіння, від якихчасом струшується увесь світ, одною з головних своїх причин мають, укінцевому рахунку, спроби змінити сформовані відносини власності,затвердити новий лад цих відносин. В одних випадках ці спроби приводили доуспіху, в інших терпіли крах. Бувало, що суспільство дійсно переходило нановий, більш високий ступінь свого розвитку. Але траплялося, що врезультаті ламання відносин власності суспільство виявлялося відкинутимдалеко назад і попадало в трясовина, з якої не знало, як вибратися.

У найпершим наближенні власність можна визначити як ставленняіндивіда чи колективу до пріналежній йому речі як до своєї. Власністьгрунтується на розрізненні мого і твого. Довільний тип і будь-яка формавласності, наскільки б високим у тому чи іншому конкретному випадку не буврівень усуспільнення чи, що те ж саме, рівень колективізації власності,можуть існувати лише за умови, що хтось відноситься до умов і продуктіввиробництва як до своїх, а хтось - як до чужих. Без цього взагалі немаєвласності. З цього погляду будь-яка форма власності є приватною, якою биідеологічною мішурою, що переслідує цілком прозаїчні?? ілі, це неприкривалися.

З елементарного визначення власності, що наведено вище, випливає, щовласність - це ставлення людини до речей. До цього, однак, зміст власностіне зводиться. Оскільки власність немислима без того, щоб інші особи, що неє власниками даної речі, відносилися до неї як до чужого, власність означаєставлення між людьми з приводу речей. На одному полюсі цього ставленнявиступає власник, що відноситься до речі як до своєї, на іншому - невласники, тобто всі треті особи, що зобов'язані відноситися до неї як дочужого. Це значить, що треті особи зобов'язані утримуватися від будь-якихзазіхань на чужу річ, а, отже, і на волю власника, що втілена в цій речі.
Власності властивий вольовий зміст, оскільки саме суверенна воля власникавизначає буття приналежної йому речі.

Власність - це суспільні відносини. Без ставлення інших осіб доприналежної власнику речі як до чужого не були б і відносини до неї самоговласника як до своєї. Зміст власності як суспільних відносин розкриваєтьсяза допомогою тих зв'язків і відносин, у які власник необхідно вступає зіншими людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживанняматеріальних благ.

Отже, власність - це суспільні відносини, яким властиві матеріальнийсубстрат і вольовий зміст. Власність - це майнове ставлення, причому в рядімайнових відносин вона займає чільне місце. Цього, однак, дляхарактеристики власності недостатньо. Необхідно показати, у яких конкретнихформах можуть виражатися вольові акти власника в ставленні приналежної йомуречі. Зрозуміло, мова не йде про те, щоб вибудувати в ряд перелік такихактів. Це і неможливо, тому що в принципі власник може робити по відношеннюдо своєї речі усе, що не заборонено законом або не суперечить соціальнійприроді власності. Воля власника в ставленні приналежної йому речівиражається у володінні, користуванні і розпорядженні нею. До них, укінцевому рахунку, зводяться конкретні акти власника в ставленні речі.

Привласнення - це економічний процес, спосіб перетворення предметів,явищ, природи і суспільства, їхніх корисних властивостей та реальні умовижиттєдіяльності економічний суб'єктів. Складовими привласнення є відносиниволодіння, розпорядження і користування. Володіння характеризує необмеженув часі належність об'єкта власності певному суб'єкту, фактичне пануваннясуб'єкта над об'єктом власності. Розпорядження - здійснюване власником абоделегованих ним іншим економічним суб'єктам права прийняття планових іуправлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об'єктавласності. Користування (використання) - процес виробничого застосування іспоживання корисних властивостей об'єкта власності, а також створених зайого допомогою благ.

Слід зауважити, що суб'єкт привласнення власності є одночасноволодарем, розпорядником і користувачем. Володар реалізує також праварозпорядника і користувача. Розпорядник може бути користувачем, але далеконе завжди реалізує себе як володар. Користувач окремих благ можефункціонувати, зовсім не реалізуючи прав володаря і розпорядника. Протетільки в комплексі відносини володіння, розпорядження і користуваннястановлять процес привласнення власності.

З урахуванням сказаного конкретізуємо дане раніше визначеннявласності. Власність - це ставлення особи до приналежної йому речі як досвоєї, котре виражається у володінні, користуванні і розпорядженні нею, атакож в усуненні утручання всіх третіх осіб у ту сферу господарськогопанування, на яку простирається влада власника.

Об'єктами власності є засоби виробництва, земля, її надра, рослиннийі тваринний світ, робоча сила та результати її діяльності - предметиматеріальної та духовної культури, цінні папери, гроші тощо.

Карл Менгер зазначав, що власність, як економічна категорія є недовільним винаходом, а єдино можливим знаряддям вирішення тих проблем, щонав'язані нам природою, тобто невідповідністю між потребами та доступноюкількістю благ. Це дає змогу зробити висновок, що за умов, коли будедосягнута рівновага між потребами і кількістю благ, які є у розпорядженнілюдського суспільства, власність на них взагалі втратить своє економічнезначення [2].

Парне категорією привласнення є відчуження.

Відчуження - процес перетворення діяльності та здібностей людини насамостійну силу, уречевлення результатів функціонуючої індивідуальної тасуспільної праці з перетворенням власності об'єктів на об'єкти економічнихвідносин.

Поряд з власником завжди присутній невласнік. Привласнити можнатільки те, що відчужується. Акт привласнення об'єкта власності однимсуб'єктом є одночасно моментом відчуження його для іншого суб'єкта.

У соціально-економічній літературі, у тому числі і юридичній, широкопоширене визначення власності як присвоєння індивідом чи колективом засобіві продуктів виробництва усередині і за допомогою визначеної суспільноїформи чи як самої суспільної форми, за допомогою якої відбуваєтьсяприсвоєння. Визначення власності за допомогою категорії присвоєннязвертається до робіт К. Маркса, у яких категорії власності і присвоєннядійсно погоджуються один з одним. Особливо рельєфно цей зв'язокпросліджується у вступі "До критики політичної економії". Такий підхід довизначення власності в принципі можливий. Варто, однак, враховувати, щопоняття "присвоєння" має потребу в конкретизації, а тому навряд чи можебути використане для розкриття змісту власності без визначення його самого.
До того ж у поняття "присвоєння" дослідники, у тому числі і К. Маркс,вкладали різний зміст. З цього погляду володіння, користування ірозпорядження, як більш конкретні економічні категорії, мають безсумнівніпереваги в порівнянні з гранично абстрактною категорією присвоєння.
Коефіцієнт корисної дії зазначених категорій у визначенні власностінезмірно вище, ніж категорії присвоєння.

Власність в економічному розумінні є історично і логічно визначеною.
Як соціально-економічна категорія вона визначається ступенем розвиткупродуктивних сил і характеризується системою об'єктивно обумовлених,історично мінливих відносин між суб'єктами господарювання в процесівиробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що характеризуютьсяпривласненням засобів виробництва та його результатів.

Інакше кажучи, соціально-економічна сутність власності розкриваєтьсяі реалізується в площині взаємодії "людина-людина".

Для аналізу економічного змісту власності важливе значення маєрозуміння взаємозв'язку і розмежування відносин власності та економічнихвідносин. Часто ці поняття ототожнюють, що не є виправданим.

По-перше, відносини власності є сутніснімі, системоутворюючим,тобто визначають характер функціонування і розвитку комплексу відносинвідтворення, пронизують кожний його елемент, але не відбивають усієїрізноманітності їхніх вторинних та інших похідних форм.

По друге, власність характеризує діалектіку взаємозв'язкуекономічних та юридичних відносин і форм, соціально-економічної сутності таматеріально-речового змісту. В такому розумінні власність - більш місткакатегорія, ніж система економічних відносин.

Власність як економічна категорія властива людському суспільствупротягом усієї його історії, за винятком, мабуть, тих початкових етапів,коли людина ще не віділілась з природи і задовольняла свої потреби задопомогою таких більш простих способів присвоєння, як володіння ікористування. Зрозуміло, протягом багатовікової історії людства власністьперетерплювала істотні зміни, обумовлені, головним чином, розвиткомпродуктивних сил, іноді досить бурхливим, як, наприклад, це мало місце вперіод промислової революції чи має місце зараз в епоху науково-технічноїреволюції.

Прийнято розрізняти первіснообщінній, рабовласницьких, феодально -кріпосніцькій і капіталістичний типи власності. Донедавна в якостіособливого виділяли також соціалістичний тип власності, для чого, очевидно,достатніх основ не було. У жодній із країн світу, що входили досоціалістичну співдружність, соціалізм насправді побудований не був.
Безпосередні виробники в цих країнах як і раніше піддавалися експлуатації,возз'єднання засобів виробництва з працівниками виробництва в дійсності невідбулося. Той тип власності, що в умовах тоталітарного режиму (інодінеприкритим, але в ряді випадків завуальованого) у цих країнахзатвердився, вигадливо сполуч у собі характерні риси, властиві типамвласності, як попередніх епох, так і нині існуючих.

Визнання власності особливою й у той же час історично мінливоюекономічною категорією при всіх розходження у підходах до неї є пануючийяк у політико-економічній, так і в юридичній науці. На цей рахунок існує іінша думка, представлена головним чином у працях економіста В. П. Шкредова.
Він вважає, що мова про власність може йти тільки як про категорію правовоїнауки. Підставою для настільки категоричного висновку для автора послужилоте, що власність виражається у всій системі виробничих відносин, а тому івічленовування її як самостійної економічної категорії, нібито, неможливо.
Прояв власності у всій системі виробничих відносин не викликає сумнівів.
Однак саме тому виправдане вічленовування власності з цієї системи. Тількийдучи таким шляхом, можна розкрити сутність власності. У противному випадкуми ризикуємо підмінити сутність власності зовнішніми формами її прояву.

1. Форми, види і типи власності.

Поширеною є структура власності за її типами, формами і видами.

Тип власності визначає найбільш узагальнені принципи їїфункціонування, сутність її характеру, поєднання робітника з засобамивиробництва.

Форма власності - це стійка система економічних відносин ігосподарських зв'язків, що обумовлює відповідний спосіб та механізмпоєднання робітника і засобів виробництва.

Вид власності характеризується конкретним способом привласнення благта методами господарювання. Сучасна економічна система характеризуєтьсябагатоманітнімі формами власності, її змішаними різновидами.

Сьогодні для країн з перехідною економікою нагальним є формуваннябагатоманітності форм власності та господарювання як основи формуванняадміністративно-командної системи на шляху до соціально-орієнтованогоринкового господарства. Особлива роль при цьому належить процесамреформування, якісної трансформації монопольно-державної власності.

Слід розмежувати форму власності і форму господарювання. Формагосподарювання - один з методів реалізації форми власності, що являє собоюсукупність конкретних важелів, способів, впливу економічного суб'єкта нанавколишнє середовище з метою його перетворення і отримання доходу. Одна іта ж форма власності може реалізуватися через різні форми господарювання.
Так, наприклад, приватна власність функціонує і реалізує себе в такихорганізаційних формах, як одноособово володіння, партнерство, корпорація.
Сьогодні з'явились нові можливості реалізації приватної власності:венчурний бізнес, підприємницькі мережі тощо.

Водночас одна і та ж сама форма господарювання може реалізовуватисярізними формами власності. Це стосується, наприклад, оренди, акціонування.

Сучасна система власності характеризується НЕ уніфікацією, аускладненням структури, багатоманітністю форм власності і господарювання.

Кожний новий, більш високий за своїм змістом ступінь у розвиткувласності має розглядатися з позиції якісної зміни у способі взаємодіїлюдини з природою та привласнення засобів і результатів праці в інтересахрозвитку людської особистості. З цих позицій саме слід аналізувати розвитокфункціональних форм власності. Кожна функціональна форма власності маєоцінюватися залежно від того, що містить її структура можливість утворенняз урахуванням досягнутого рівня продуктивності праці людини оптимальнихумов для підпорядкування виробничого процесу інтересам її всебічногорозвитку.

Кожна функціональна форма власності має відображати передусім рівеньзрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структурі і ступенюскладності її суспільної продуктивної сили, що використовується увиробництві. Форма власності має визначатися специфікою суспільноїпродуктивної сили праці як об'єкта індивідуальної власності людини. Упроцесі формоутворення власності будь-які "забігання" вперед (як івідставання) порівняно з досягнутим рівнем продуктивності суспільної працінегативно впливають на розвиток останньої і, в решті-решт, гальмуютьсоціально-економічний прогрес.

Водночас положення про об'єктивну зумовленість процесуформоутворення власності рівнем і характером розвитку суспільноїпродуктивної сили праці людини не повинно абсолютізуватіся. Економічніявища і процеси мають багатовімірну структуру. Такими самими є й причинно -наслідкові зв'язки, що визначають логіку їх розвитку.

Утворювані форми власності реалізують себе не в чистому вигляді.
Кожна з них неодмінно несе в собі риси нового й старого у процесіекономічного розвитку.

Кожна форма власності за своєю природою історична. Вона жіттєздатналише у визначених межах. Коли дія факторів, які зумовили її виникнення,припиняється, вона має бути замінена на іншу, прогресівнішу форму. Будь-якаконсервація форм власності неодмінно призводить до застійніх явищ,затримання розвитку продуктивних сил. Це стосується всіх без винятку формвласності, у тому числі приватної.

Слід звернути увагу на часто декларованих принцип рівності формвласності в ринкових умовах. Про економічну рівність форм власностіговорити не можна. Вони характеризуються різними кількісними і якіснимипараметрами, сферами функціонування, цільовою спрямованістю. Йдеться прозаконодавчу рівність форм власності, що означає діяльність суб'єктів воднаковій системі прав, обов'язків і відповідальності. Однак на практиціцей принцип також не завжди реалізується. Наприклад, держава системою пільгсприяє розвитку форм малого бізнесу. І обмежує за певних умов діяльністьмонополістичної власності.

Власність в дії - це процес її реалізації в економічній і соціальнійсферах, життєдіяльності суспільства в цілому.

На рис. 1 приведені основні типи, форми та види власності векономічній системі.

Вид | Загальнодержавна | Муніципальна (комунальна) | Кооперативна | Акціонерна

Форми власності являють собою різні комбінації ознак. Дамо ознакидеяких форм власності.

1. Індивідуальна власність. Ця форма концентрує в одному суб'єктівсі перераховані ознаки: праця, управління, розпорядження доходом і майном.
У сучасній економіці сюди можуть бути прілічені ті, кого прийняте називатинекорпоріруванімі власниками. В Україні до цієї форми можуть бутивіднесені: селяни, що ведуть своє відособлене господарство; окремі торговці
(включаючи "човніків"); лікарі, що практикують приватно, адвокати і всі ті,у кому зосереджені праця, управління, розпорядження доходом і майном.

Як показує світовий досвід, чільне місце займає приватна власність.

2. Приватна власність. Приватна власність реалізується черезнайбільш повну взаємопов'язану систему економічних прав, визначенихвідомими західними економістами (Р. Коузом, А. Алчіаном та ін.) на початку
60-х років нашого століття [3]:

> право володіння, тобто право виключного фізичного контролю над благами;

> право користування, тобто право застосування корисних властивостей благ для себе;

> право управління, тобто право вирішувати, хто і як буде забезпечувати використання благ;

> право на доход, тобто право володіння результатами від використання благ;

> паро суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення благ;

> право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ і від шкоди збоку зовнішнього середовища;

> право на передачу благ у спадок;

> право на безстроковість володіння благом;

> заборона на використання способу, що наносить шкоду зовнішньому середовищу;

> право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення благ на?? плату боргу;

> право на залишковий характер, тобто право на існування процедур та інституцій, що забезпечують поновлення порушених повноважень.

комбінації перелічених прав з урахуванням того, що ними володіютьрізні фізичні та юридичні особи, можуть бути різноманітними. Саме це єосновою різноманітності видів приватної форми власності.

Приватна власність близька по змісту з індивідуальною в тому смислі,що основні правомочності сконцентровані в одній фізичній особі чи юридичнійособі. Але приватна власність, як особлива форма, відрізняється відіндивідуальної тим, що ознаки (правомочності) тут можуть розділятіся іперсоніфікуватіся в різних суб'єктах. Трудяться одні, а розпоряджаютьсядоходом і майном інші. Становище останніх визначається економічною владою,а становище перших - економічною залежністю. У проміжному становищізнаходиться керуючий (менеджер), оскільки, як відзначалося вище, керуючіберуть участь у виконанні функцій за розпорядженням. Якщо приватна особа,будучи власником умов виробництва, не застосовує працю найманих робітників,то таку власність варто визначити як індивідуальну (чи приватно-трудову).

3. Державна власність. Ця форма є панівною формою власності в
Україні. Від попередніх форм вона відрізняється тим, що абсолютні прававласності знаходяться не в окремих приватних осіб і їхніх об'єднань, а вдержавного інституту публічної, політичної й економічної влади. Держава єверховним розпорядником майна (умовами виробництва). Керують виробництвомпризначені державою керівники (менеджери). Особливість власності державнихпідприємств полягає в тому, що їхнє майно не поділяється на частки і неперсоніфікується в окремих учасниках економічного процесу, і в цьому смислівона унітарна.

Власність на основні фактори (кошти) виробництва одержує тут вищуформу анонімності, оскільки суб'єктом розпорядження майном підприємстввиступають федеральні державні органи.

Розвиток процесів усуспільнення в індустріальному виробництві ведедо наростання процесу анонімності власності й у спеціальних органах різногорівня. Паралельно відбувається наростаючим соціалізація економіки. Томудеякі риси державної власності як об'єктивно необхідної форми знаходятьсвою актуальність у вже доступній для огляду перспективі. В областіекології й інших національно значимих сферах вони здобувають практичнузначимість і інституціональний механізм реалізації екологічних, соціальнихі інших програм.

Державна власність реалізується ще в одному напрямку. Володіючиекономічною (і політичною) владою, вона директивно привласнює частинудоходів суб'єктів економічного процесу (через податки, акцизи, мита і т.д.)і перерозподіляє їх.

У економічно розвинених країнах державна власність зазнає змін. Вонавсе більше використовується у загальнонаціональних інтересах.

4. Муніципальна власність. Поряд з державною муніципальна власністьє різновидом публічної власності. Верховним розпорядником майнамуніципальних підприємств є органи місцевої в