Тенденції та суперечності світового економічного розвитку

А. В. Торкунов

Темпи, пропорції, нарешті, якість світового відтворення визначаються ступенем технологічної та економічної зрілості структур, що формують цей процес. У Нині підсистеми світового господарства представлені, згідно з класифікації ООН, трьома великими групами країн: ринкової економіки, що розвиваються та країнами перехідного типу. Відповідно до цього єдиний вектор світового економічного розвитку складається в результаті взаємодії національно-специфічних процесів, визначають розвиток кожної з трьох розглянутих підсистем, і їх взаємовпливу.

В даний час ще далеко не подолано розбіжність економічних тенденцій в трьох групах країн. Незважаючи на об'єктивну тенденцію до становлення єдиної економічної моделі, світове господарство - своєрідний симбіоз різних за рівнем зрілості та особливостей громадської організації продуктивних сил.

В межах промислово розвинених країн з історично сформованими ринковими механізмами не тільки явно переважає тенденція до формування подібних економічних структур, але й існує найбільш раціональна в сучасних умовах форма їх організації, що значно підвищує економічну ефективність інвестиційного процесу.

Якісні зміни в самому виробництві промислово розвинених країн визначаються наступними факторами.

По-перше, склалася стійка тенденція помітного перевищення темпів зростання обробної промисловості над темпами зростання виробництва всіх видів енергії та сировини, що свідчить про впровадження в економіку цих країн енерго-та ресурсозберігаючої моделі.

По-друге, оптимізувало співвідношення між першим і другим підрозділами суспільного виробництва, що дозволяє підвищити ефективність інвестиційного процесу, збільшити з найменшими витратами виробництво продуктів кінцевого споживання.

По-третє, вже сьогодні абсолютно переважає над сировинними й енергетичними галузями обробна промисловість.

По-четверте, створено і постійно вдосконалюється сучасне машинобудування -- автоматичні лінії, нові засоби зв'язку, робототехніка, ЕОМ, все ширше використовуються нові композитні матеріали, коротше, все те, що є матеріальним втіленням НТР.

По-п'яте, швидко зростає сфера невиробничих галузей, сфера послуг, що включає найбільший широкий спектр діяльності людини, не зайнятого безпосередньо в виробництві.

Всі це позначилося на соціальному та матеріальному вигляді товариства. Втратили колишню смислове значення поняття «робітник» і «селянин» З'явилася переважна (понад 80%) соціальна група - середній клас. Частка особистого споживання у ВВП промислово розвинених країн перевищує 60%.

Змінилися і підходи до оцінки національного багатства - тепер його критерієм служить накопичення не «валу і металу», а розуму. Цей критерій (він отримав назву «Софтізація капіталу») відбив нове сприйняття терміну «органічна будова капіталу ». Реальне, нетлінне багатство людської спільноти - у наукових досягнення і відкриття, патенти і нововведення, записаних на дискетах і що використовуються у виробничій діяльності людей.

В частини світового господарства, представленого розвиненими країнами, структурні зрушення видозмінили технічне будова капіталу в цілому.

В сучасних умовах удосконалювання виробництва набуває економічний і соціальний сенс у тому випадку, якщо економиться і живий, і уречевлена працю.

Інтенсифікація виробництва в даний час досягається шляхом використання новітньої техніки, яка дозволяє економити в значних розмірах минулий працю. У силу цього в процесі розвитку сучасної системи продуктивних сил, головним чином в межах промислово розвинених країн, співвідношення вартісних пропорцій капіталу змінюється на користь тій його частині, яка відображає масштаби застосування живої праці. В даний час економічне зростання в розвинених країнах досягається за рахунок скорочення питомих витрат на кошти виробництва. Таким чином формується капіталосберегающій тип відтворення.

Розвиток нових продуктивних сил зумовлює твердження не тільки високопродуктивної, але й найбільш економічної відтворювальної моделі. До прийняття такої моделі об'єктивно спонукає і необхідність враховувати ресурсні межі планети.

Нинішній етап науково-технічної еволюції супроводжується не стільки простим розширенням використання кількості живої праці, скільки зростанням тієї його частки, яка відповідає нового положення людини в системі продуктивних сил, тобто складного праці, пов'язаної з нагромадженням і застосуванням знань. Продуктивні сили в їх людському вимірі набувають нову якість і нову роль як в економічному житті суспільства, так і в соціальній і політичної. Людське співтовариство піднімається на новий рівень потреб та якості життя. Переставши реалізовуватися як біологічна вставка в технологічній системі, робоча сила оцінюється не за фізіологічними нормами виживання, а за аналітичними здібностями, рівнем освіти, творчого потенціалу. У структурі капіталу значно підвищується частка трудових ресурсів, які інтелектуально реалізуються в процесі виробництва. Частка тих, хто зайнятий рутинним, некваліфікованим працею, в найбільш розвинених країнах не перевищує сьогодні декількох відсотків.

І хоча в сферу активної участі в міжнародних політичних та економічних відносинах залучені нині всі країни і національні господарські організми, все більше виступають як складові частини планетарної системи продуктивних сил, єдиного механізму світового економічного розвитку ще не створено. Соціальна та технологічна неоднорідність продуктивних сил обмежує можливості світового економічного розвитку в повному обсязі, затримує повноцінне залучення багатьох держав у всесвітнє господарське спілкування. Якісна неоднорідність економічних структур не тільки негативно впливає на темпи і пропорції світового відтворювального процесу, а й прирікає величезні маси людей, території і ресурси на хронічне недовикористання. Продуктивні сили промислово розвинених країн об'єктивно протистоять продуктивним силам, що розвиваються і постсоціалістичних країн як більш висока технологічна система, що забезпечує їм суттєві економічні переваги.

Становлення єдиної економічної моделі на планетарному рівні залежить насамперед від темпів і глибини соціальних і економічних перетворень у що розвиваються країнах, де проживає понад 3/4 населення Землі.

, що розвиваються країни знаходяться на різних етапах промислового перевороту. Ні в одній з цих країн індустріалізація не завершена. Власною, що склалася бази НДДКР вони все ще не мають. На їх частку припадає не більше 2% НДДКР світу.

Імпорт - Основне джерело покриття потреб країн, що розвиваються в новій технології, що перетворює його в борговий тягар. Не випадково економічна стратегія країн, що розвиваються передбачає вирішення проблеми вільного доступу до нової технології та науковим досягненням, необмеженого їх вибору в залежно від конкретних економічних умов.

Ефективність суспільного виробництва в зростаючій мірі залежить від рівня розвитку науки і ступеня технологічної реалізації її досягнень. Необхідна передумова для цього - підвищення рівня освіти.

В цій галузі відставання країн, що розвиваються також велике. При загальному низькому питомій вазі освіченої частини населення витрати на освіту, як частка в ВВП, майже вдвічі нижче, ніж у промислово розвинених країнах. В абсолютних показниках ця різниця ще більше. Не на користь країн, що розвиваються і баланс міжнародного руху кадрів. Частина наукових та інженерних кадрів, готується в рамках міжнародного співробітництва за кордоном з громадян країн, що розвиваються, не повертається додому або покидає батьківщину в пошуках кращих умов життя і високих заробітків. «Витік умов» спричиняє значні економічні втрати для країн, що розвиваються, перетворюючи їх на резервуар кваліфікованих кадрів для більш розвинених держав.

Становлення нової системи продуктивних сил у промислово розвинених країнах у поєднанні з особливостями передачі технології, всією сукупністю економічних форм і методів прямого і непрямого впливу на молоді держави стає чинником все ще зберігається якісного відставання продуктивних сил світу, що розвивається, свідченням чого є низька продуктивність праці, глибока соціальна та майнова стратифікація, більше мільярда жебраків, майже двохмільярдний зовнішня заборгованість, 12-кратне відставання від промислово розвинених країн за розмірами подушного доходу.

І проте і в цій частині світового господарства все більш очевидною стає тенденція сталого економічного зростання, якісного перетворення традиційних соціальних форм організації продуктивних сил.

Друга половина 80-х і початок 90-х років характеризувалися низькими темпами зростання світового ВВП, які і в першій половині 90-х років не перевищували 2%. Для промислово розвинених країн цей показник склав лише 1,8%.

В країнах, що розвиваються в розглянутий період склалася інша ситуація. Вони подолали несприятливі наслідки світогосподарських процесів першим половини 80-х - початку 90-х років. Якщо в 1981 - 1988 рр.. темпи їх економічного росту ледь перекривали приріст населення, то в 1997 р. вони досягли 5,8%. Помітні ці зрушення і при порівнянні цього показника з темпами зростання світової економіки в 1997 р. - 4,1%, у тому числі для промислово розвинутих держав - 3,1%.

Валютно-фінансовий криза кінця 90-х років знизив темпи зростання світової економіки до 2-2,5%. І тим Проте, за прогнозами МВФ, в 1999 р. темпи економічного зростання країн, що розвиваються країн майже вдвічі вище, ніж у промислово розвинених - відповідно 3,6% і 1,9%.

Таким чином, є підстави стверджувати, що намітився перелом у функціонуванні механізму, що визначає низькі, а для значної групи країн, що розвиваються країн негативні показники економічної динаміки. Підсумки останніх років показали, що межі, в яких був можливий економічне зростання в країнах, що розвиваються, поступово розширюються або усуваються. Завершується епоха, коли ці держави, не граючи самостійної ролі у формуванні генеральних тенденцій і суперечностей світового господарства, лише відчували удари і потрясіння, викликаються світовими циклічними і структурними кризами, валютними негараздами, гонкою озброєнь, борговим тягарем.

Свідченням підвищення якості економічних систем світу, що розвивається стає і їх наростаюча активність у формуванні світових потоків капіталу.

Процес уніфікації світового відтворювального процесу реалізується в міру розширення вільного переливу капіталів між різними сегментами планетарного господарства.

Рух міжнародних потоків капіталу розсовує кордону грошового і реального накопичення, стає засобом подолання структурних диспропорцій у світовому господарстві.

Іноземні інвестиції створюють у менш розвинених регіонах вищу за якістю систему продуктивних сил, збільшують число учасників міжнародного поділу праці, зумовлюють однотипність економічної структури, зміцнюючи тим самим різні форми зчеплення господарських організмів світової економіки.

Існування трьох груп країн - промислово розвинених, що розвиваються і соціалістичних -- привело до роз'єднання зовнішніх інвестиційних потоків, зниження їх сукупної ефективності.

За суті, від експорту капіталу найбільше виграли промислово розвинені країни, що володіли щодо рівними умовами його реалізації. Ці країни стали епіцентром світового технологічного та економічного прогресу. Понад 75% світових потоків прямих інвестицій - носіїв світової технології -- замикалися в межах західних країн.

Ідеологічні і політичні бар'єри міцно відсікали соціалістичний табір від проникнення іноземного капіталу у формі прямих інвестицій.

, що розвиваються країни, незважаючи на дешевизну сировини та робочої сили, протягом двох післявоєнних десятиліть були привабливим об'єктом для експортерів капіталу. Революція в науці і техніці пред'явила підвищені вимоги до кваліфікації всіх категорій зайнятих, до ємності внутрішнього ринку, можливостям широко використовувати нову складну техніку і нові споживчі товари. Змінилася матеріально-речова структура капіталу і стала неадекватною соціальної та економічній системі країн, що розвиваються, що успадкували від минулого низьке якість продуктивних сил, їх структурна недосконалість, велика кількість дешевої, але некваліфікованої робочої сили, вузький внутрішній ринок, нерозвинену промислову та соціальну інфраструктуру. Все це об'єктивно обмежувало експорт продуктивного капіталу в велику частину світового господарства.

Тільки з середини 60-х років з'являється зростаюча тенденція до зростання експорту капіталу в країни, що розвиваються. Ця тенденція відобразила не тільки відоме перенакопичення основного капіталу в індустріально розвинених країнах, а й якісні зрушення в соціально-економічній структурі, пропорціях і темпах відтворювального процесу світу, що розвивається.

До кінця 90-х років на частку країн, що розвиваються доводилося вже близько 40% світового експорту прямих інвестицій. Розширення експорту капіталу прискорює структурну перебудову колишньої колоніальної периферії з ринкової моделі, вирівнює умови виробництва в двох групах країн, сприяє зближенню національних соціально-економічних стандартів, сприяє утвердженню єдиної економічної моделі на планеті.

Таким чином, економічна реконструкція світу, що розвивається підтверджує, що і в цьому сегменті світового господарства починають переважати тенденції до організації конкурентно-ринкової економіки, утворення структур, подібних за основним параметрами зі структурами промислово розвинених держав. У самому розвивається світі, як і в світовому господарстві в цілому, почали складатися умови, які породжують стійку тенденцію до зближення і вирівнювання рівнів господарського розвитку. Цьому сприяють і більш високі в порівнянні з промислово розвиненими країнами темпи економічного росту молодих держав.

Перетворення країн, що розвиваються у рівноправних учасників світового виробництва та обміну поступово усуває в системі планетарних продуктивних сил такі структури, які за своїми якісними параметрами, за формами громадської організації представляють найбільш слабка ланка.

Світовий відтворювальний процес перетворює відсталі суспільні форми.

Неодмінною умовою міжнародного поділу праці, оптимальної реалізації капіталу повинна стати прогресивна трансформація відсталої периферії, що представляє більшість населення Землі. Міжнародні соціальні та економічні бар'єри, перешкоджають вільному обміну товарами, послугами, капіталом, ідеями, відкриттями, суперечать самій природі ринкової економіки. Подолання відсталості країнами, що розвиваються дозволяє ліквідувати архаїчні форми в системі світових продуктивних сил, залучити до сфери активної участі в світових процесах мільярди людей. У результаті прискорюється становлення світових продуктивних сил, підвищуються темпи світового відтворення. Тому форми, методи, історичні рамки ліквідації відсталості країн, що розвиваються набувають глобального характеру. В цьому зацікавлені не лише народи країн, що розвиваються, а й усе людство.

Досить складні і суперечливі економічні реалії постсоціалістичного світу, і перш за все Росії. Перетворення Росії, як і інших постсоціалістичних країн, в інтегральну повноцінну частину світового господарства - справа майбутнього.

Адміністративно-плановий тип організації економіки, тотальна роль держав?? у формуванні та управлінні господарським організмом країни визначили відключення ринкових механізмів у її зовнішніх економічних зв'язках. Неконвертованість валюти виключила її участь у міжнародних потоках капіталу, ізолювала від участі в формуванні міжнародних економічних пропорцій і, отже, позбавила вигод міжнародного поділу праці.

Високий рівень концентрації виробництва, що відповідав потребам централізованого управління, породив найбільші у світі галузеві монополії. Майже 75% підприємств СРСР ставилися до групи великих, з числом зайнятих понад 1000 чоловік. У США таких індустріальних монстрів тільки близько 25%. Тим самим було порушений принцип сумірною оптимальності на національному рівні, що істотно утруднює структурну перебудову економіки Росії.

Закритість економіки, відсутність внутрішньої і зовнішньої конкуренції породили глибоке науково-технічне відставання у всіх галузях цивільного виробництва, а використання для індустріалізації переважно національних джерел накопичення знекровило село.

Цю економічну піраміду вінчали ні з чим не співмірні військові витрати, досягали, за офіційними даними, 25% національного доходу, тобто були в 3 - 4 рази більше, ніж в інших промислово розвинених країнах.

В підсумку створилися умови, що породили тенденцію до розбіжності кількісних і якісних параметрів економічного зростання. Високі темпи зростання економіки -- від 10 до 14% в передвоєнні п'ятирічки - не мали прямої кореляції з рівнем життя основної маси населення країни. Домігшись в післявоєнні десятиліття істотної переваги над США у виробництві сталі, цементу, нафти, скла, залізної руди, комбайнів, тракторів і багатьох інших видів промислової продукції, Росія до кінця 90-х років більш ніж у 10 разів поступалася Сполученим Штатам по ВВП на душу населення.

Перебудова ситуації, що за сім десятиліть жорсткої централізованої системи вимагає часу і великих фінансових витрат. Для наближення Росії до технологічних стандартам Заходу буде потрібно, за оцінками російських економістів, від 1,5 до 2 трлн. дол на найближчі 15 років. Внутрішні джерела явно не здатні забезпечити мобілізацію таких ресурсів. Зовнішні запозичення у формі довгострокових кредитів від інституційних організацій та операцій на зовнішніх і внутрішніх фондових ринках також не відповідають потребам економічної та технологічної перебудови країни. Привабливість Росії для іноземних інвесторів росте повільно. У 1996 р. вона займала 88-е місце за цим показником у списку з 167 країн. Надходження приватного іноземного капіталу в країни здійснюється в невеликих розмірах. Загальний обсяг прямих інвестицій в 1998 р. склав 11,7 млрд. дол І тим не менш економічні реформи перетворюють національну економічну організацію, поглиблюються ринкові зв'язку, стаючи головним регулятором економічних процесів.

Злам старої системи привів до падіння темпів економічного зростання та зниження рівня життя населення. Але й у постсоціалістичних країнах Східної та Центральної Європи до середини 90-х років визначилася тенденція до зниження темпів негативної динаміки ВВП. З 1991 по 1995 р. негативні показники темпів відтворення склали в середньому 7,6%, в 1997 р. намітився підйом, темпи економічного зростання досягли 2%. За оцінкою МВФ, в 1998 р. і 1999 р. вони складуть відповідно 3,4% і 3,6%.

В сукупному обсязі світового потоку прямих інвестицій частка країн Східної та Центральної Європи в 1983 - 1987 рр.. не перевищувала 0,02%, до 1995 р. вона зросла до 3,8%.

В Росії середні темпи зниження реального ВВП у 1992 -1996 рр.. перевищили 9,3%, в 1996 р. - 6,0%. У 1997 р. з'явилася позитивна динаміка зростання ВВП, яка була перервана валютно-фінансовою кризою в серпні 1998 р. За розрахунками МВФ зниження темпів зростання економіки Росії в 1999 р. складе 6%.

Макроекономічні процеси на планетарному рівні деформуються масштабами мілітаризації, витратами на озброєння, що лягає важким тягарем на все людське співтовариство незалежно від форм його громадської організації та рівня розвитку.

До закінчення періоду холодної війни (1989р.) військові витрати всіх держав становили майже 6% світового ВВП, або були рівні валового приросту основного капіталу країн, що розвиваються. З 1970 по 1989 р. на закупівлю озброєнь тільки країни, що розвиваються витратили близько 2 трлн. дол Свого піку військові витрати досягли в 1987 р. - 995 млрд. дол (в цінах 1991 р.).

За міру накопичення арсеналів новітньої зброї масового знищення зростає загроза світової катастрофи, тотального знищення життя на Землі. Мілітаризація стала активним чинником утворення структурних диспропорцій у світовій економіці. Вона призводить до глибоких зрушень в інвестиційні потоки капіталу, стимулює розвиток одних галузей промисловості на шкоду іншим, насильно вторгається в сформовані економічні зв'язки, веде до гіпертрофованого зростання ролі військово-промислового комплексу, тобто стає однією з причин такої структурної перебудови світової економіки, яка викликає кризовий стан світового відтворювального процесу.

Перелив капіталів у сферу військового виробництва з високою вартістю кінцевої продукції підвищує питомі витрати змінного капіталу на одного зайнятого у військовій промисловості в середньому в два рази в порівнянні з галузями цивільного виробництва, що ускладнює проблему зайнятості, створення нових робочих місць. Зростання військового виробництва негативно позначається на складі населення: збільшується військова бюрократична еліта, розширюється її політичне вплив.

Мілітаризація дестабілізує світові економічні зв'язки і політичні відносини, веде до скорочення розмірів економічної допомоги для розвитку, перешкоджає макроекономічної перебудови світового господарства.

Закінчення епохи протистояння двох систем, усвідомлення очевидного факту, що війни третього тисячоліття навряд чи виявлять переможця, вперше в історії людства перевели проблему загального скорочення озброєнь і конверсії військового виробництва в сферу практичних рішень.

З 1987 почалося скорочення озброєнь. До 1994 р. загальні світові витрати на випуск зброї зменшилися на 228 млрд. дол, хоча і склали все ще величезну суму - 767 млрд. дол (в цінах 1991 р.).

Список літератури

Ломакін В.К. Світова економіка. - М., 1998.

Медової А.І. Економічні та соціальні проблеми країн, що розвиваються. - М., 1994.

Росія і Південь: можливості та межі взаємодії/Отв. ред. Р. Аваков. - М., 1996.

Тодаро М. Економічний розвиток. - М., 1997.

Finance for Sustainable Development. The Road Ahead. - N.Y., 1997.

Global Environment. Outlook. - N.Y., 1997.

Heilbroner R. 21st Century Capital. - L., 1995.

Report on the World Social Situation. 1997. -N.Y., 1997.

Singhania H. Sh. Economic Issues. Global and National. - New Delhi, 1995.

World Bank Economic Review. - Vol. 10. - May 1996.

World Economic and Social Survey. 1997. - N.Y., 1997.

World Economic Outlook. - IMF, 1998.

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.policy03.narod.ru/