ПЕРЕЛІК ДИСЦИПЛІН:
 
Бесплатные рефераты
 

 

 

 

 

 

     
 
Шпори по Римському праву
     

 

Право
15. Правове становище римських громадян.
Римське громадянство купувалося:
1. Народженням, причому дитина, народжена в
римському шлюбі, слідував станом батька, а дитина, народженої жінкою на що складалася в шлюбі, слідував станом матері. Таким чином, дитина нар. від шлюбу римських громадян, був римським громадянином, так само як дитина, нар. римлянки, яка не перебуває у шлюбі. Дитина ж народжений поза шлюбом не римлянки, не визнавався римським громадянином, хоча батьком його був римський громадянин. З метою стимулювання шлюбів у 1в.н.е. було встановлено, що і дитина, народжена поза шлюбом римської громадянкою, не набуває прав громадянства, якщо його батьком був не римський громадянин. Дитина, народжена про шлюбу його батьків, стає гр-ном, якщо батько був гр-ном в момент зачаття дитини, незалежно від змін у стані батьків до моменту народження дитини. Дитина нар. римської гражд., яка не перебуває у шлюбі, якщо мати була гражд. У момент його народження, незалежно від її стану до цього моменту.
2. Звільненням римським гр-ном свого раба.
3. Усиновленням римським гр-ном чужинця.
4. Наданням римського громадянства
окремим особам, громадам, провінціям особливими актами гос-ва.
З точки зору свого правового положень Римського. гр-не ділилися на 2 великі групи:
- Освободнорожденние, - звільнені з
рабства Римск. гр-ном, вільновідпущеники, що піддавалися і як римських громадян деяких обмежень у правах.
1. Вільнонароджені римські гр-не були
носіями повної правоздатності, політичної, сімейної та майнової. Основними політичними правами гр-н були:
- Право нести службу в регулярних римських
військах;
- Право брати участь і голосувати в народних
зборах;
- Право бути обраним у магістрати.
Право уч-вати на ринках відбивалося і в структурі імені римського гр-на. Наприкінці періоду республіки і в перший час імперії повне ім'я римського. гр-на складалося з 5 частин:
- Ім'я у власному розумінні слово;
- Найменування родини роду, до якого
належить дана особа;
- Вказівка імені батька у родовому відмінку
(укр. по батькові);
- Найменування триби, у складі якої
носій імені голосує у народних зборах (навіть коли збори перестало скликатися);
- Прізвисько, яке стало включатися в
повне ім'я гр-на пізніше ін частин.
Не маючи політичних прав, жінки не мали і офіційного імені: вони носили ім'я, яке надавалося їм у побуті, з приєднанням у родовому відмінку імені батька чи чоловіка, під владою якого жінка складалася.
В області приватноправових відносин правоздатність римського гр-на складалася з права вступати у римський шлюб, право бути суб'єктом майнових правовідносин, право складати і бути свідком при складанні заповіту і право бути призначеним спадкоємцем за заповітом.
2. Громадяни, які належали до числа
вільновідпущеників, залишалися в принципі назавжди носіями певної обмеженою правоздатності у сфері як публічних, так і приватноправових відносин. Колишнє рабський стан наче накладало друк на правову сферу людини і після вступу його в число вільних громадян.
У сфері публічного права обмеження прав вільновідпущеників полягали в тому, що вони не служили в римських легіонах, а в 1в.н.е. втратили і права брати участь і голосувати на ринках, чому вказівку триби і не фігурувало у складі цивільного імені вільновідпущеників, вони не мали право обіймати посаду в магістратах, ані права бути включаємо, так само як і їхні діти, до числа сенаторів.
У період імперії обмеження публічних прав вольноотпущ. посилилися, але в той же час склався інститут присвоєння вольноотпущ. Повної політичної правоздатності спеціальним про те постановою імператора, яка повідомляла їм повну правоздатність і в сфері приватного права або шляхом присвоєння імператором золотого персня.
У праві Юстиніана, коли політичні права громадян давно вже втратили колишнє значення і зміст, обмеження політичних прав вольноотпущ. більше немає. Зберігаються, однак, обмеження їх правоздатності у сфері приватноправових відносин: забороняється шлюби вольноотпущ. з особами сенаторського стану, як до 1в. були заборонені шлюби з усіма вільнонароджені. Крім того, вольноотп. несе по відношенню звільнив його з рабства пану ряд особистих і майнових обов'язків, побудованих за типом обов'язків дітей відносно батька: вольноотп. Чи зобов'язаний пану своєї громадянської життям, як син батькові зобов'язаний своїм життям фізичної. Звідси відносини патронату між колишнім паном - патроном - і його вольноотп. - Клієнтом, відносини, в яких виражається тривала експлуатація колишнього раба.
Правовідносини, що складають у сукупності патронат, можуть бути зведені до 3-х груп: а) сукупність особистих і майнових, сімейного хар-ра, прав патрона (право домашнього суду над клієнтом та ін);
б) обов'язок вольноотп. Надавати патрону особисті послуги; в) взаємна обов'язок допомагати один одному в матеріальній нужді, давати аліменти; до цього приєднувалося також право патрона спадкоємцями за законом після вольноотп., Не залишив тих, які сходять і помер без заповіту.
Відношення патронату відбивалися у структурі громадянського імені вольноотп.: Він носив звичайне ім'я у власному значенні слово і найменування родини роду патрона, вказуючи і ім'я останнього в родить. відмінку як ім'я батька і перетворивши своє колишнє ім'я раба в прізвисько.
Патрон втрачав свої права, якщо відмовляв вольноотп. в аліменти, якщо порушував проти нього судове звинувачення, що загрожувало смертною карою, а також у випадках, коли патрон намагався на відплатних засадах передати ін особі своє право на особисте користування рабом.
Римське громадянство втрачалося за життя частіше за все з втратою свободи. Підставою до втрати гр-ном свободи був, перш за все, полон, захоплення ворогом. Однак, якщо захоплених в полон і обернений у рабство римлянин повертався в Рим, він в силу особливої юр. фікції, розглядався як ніколи не втратив ні свободи, ні громадянства, ні окремих своїх прав. У найдавніші часи гр-нин міг бути проданий в рабство тільки за кордон, тому що гр-нин не міг стати рабом на території римської. д-ви. Магістрат мав право продати в рабство за кордон дезертира або гр-на, який ухилився від цензу, обкраденого міг продати злодія, кредитор - неспроможного боржника. Ці підстави згодом відпали, але на їх місці з'явилося звернений. у рабство в зв'язку з покараннями, накладається за тяжкі злочини. Гр-нін міг і сам відмовитися від прав громадянства, перейшовши до числа латинів з метою отримання земель.
У період імперії не-громадянин, який видавав себе за римського гр-на, карався смертною карою.
16. Правове становище перегринів.
Головною підставою виникнення правового положення перегріни було включення до складу римського гос-ва завойованих Римом територій, населенню яких, не звертаються у рабство, в той же час не повідомлялося римське громадянство. Це населення ставало пергрінамі ін підставами виникнення правового положення перегринів були:
- Народження від шлюбу перегринів або від не складалася в шлюбі перегрінкі;
- Присудження до висилки в період імперії.
Політичних прав перегріни на мали. Це були, перш за все, піддані Риму без прав громадянства, що перетворилися з часом в нову категорію населення - пригорнув. Виняток перегринів з політичного життя країни відбивалося і в конструкції їх імені: воно складалося з прізвища, імені батька в родить. відмінку; найменування триби в складі імені перегринів немає.
У приватноправової сфері перегріни були підпорядковані своїм національним системам права. Формальною підставою дії цих систем були закони провінцій, що встановлюють правове положення окремих провінцій.
Різноманітність приватного права, яке діяло для перегринів різних громад, і відсутність правових норм, які б регулювали майнові відносини перегринів з римлянами, ускладнювало розвиток торгівлі, для усунення цих труднощів, було поступово вироблена нова правова система.
Перегріни набували права римського громадянства або а) силу законів, що привласнювали римське громадянство в нагороду за різні послуги, надані римському д-ві, або б) силу спеціальних актів державної влади, що привласнювали окремим групам перегринів римське громадянство або окремі з прав громадян. Видання таких актів викликалося різноманітними економічними та політичними міркуваннями, зокрема, завданнями поповнення жителями провінцій римських легіонів, в яких, несли військову службу тільки римські громадяни. Головним чином у фіскальних цілях, а саме для поширення на все населення імперії податку зі спадщини, було видано едикт, що поширив права громадянства на все населення імперії. 17. Правове становище латинів.
Латина - це, перш за все, найдавніші мешканці Лаціуму і їх потомство. Але правове становище латинів є й деяка юридична категорія, яка надавалася іноді і не-жителям Лаціуму. Вже Латинський союз зводив в правове положення латинів населення окремих італійських громад за межами Лаціуму. Після того, як у 1в. до н.е. римське громадянство було поширено на всю Італію, в правовому положенні латинів залишилося населення внеіталійскіх громад або цілих провінцій, яким «латінітас» (права латинів) була надана особливими актами римського гос-ва.
Нарешті, є ще 2-е категорії латинів. Це особи, звільнені з рабства паном-латином, а згодом також особи, звільнені з рабства, за певних умов, римським громадянином і дещо обмежує у правоздатності і після переходу їх до числа звільнених людей.
Таким чином правове становище латинів набувається:
- Народженням, причому діє правило, однорідне з встановленими для придбання народженням римського громадянина: дитина, народжена у шлюбі, слід станом батька, а дитина, народжена жінкою, яка не перебуває у шлюбі, слід станом матері;
- Присвоєнням правового положення латина актом державної влади;
- Добровільним переходом римського громадянина до числа латинів в цлях придбання земель, які роздають населенню колоній;
- Звільненням з рабства паном - латином або римлянином.
Правове становище латинів не зовсім однаково, в залежності від того, до яких латина вони належать.
У сфері публічного права всі латини, не маючи права служить в римських легіонах, користувалися, однак, правом брати участь і голосувати, під час перебування в Римі, в римських народних зборах.
Це право було пережитком своєрідного правила, в силу якого в найдавніші часи кожен житель громади, що входив до складу Латинського союзу, мав право брати участь і голосувати на ринках у всіх інших громадах, що входили в союз.
У сфері приватноправової більшість латинів (мешканців Лаціуму), найбільш близьких римлянам і по історичного походженням і за культурою, мали як право вступати у римський шлюб, так і право бути суб'єктом майнових правовідносин (речових і зобов'язальних). Решта латини, не маючи право вступати у римський шлюб, мали право суб'єктами майнових правовідносин, яке, однак, обмежувалося для латинів вільновідпущеників. Про цієї категорії латинів говорили: «живуть як вільні, помирають як раби»; вони не вправі були складати заповіту, в їх майно не допускалося і спадкування за законом: після смерті особи, що належав до числа латинів вільновідпущеників, все його майно переходило до пана, колись звільнив померлого з рабства, як якщо б це майно належало пану, без обтяження пана майновими зобов'язаннями померлого. Майнові спори всіх латинів вирішувалися в тих же судах і тим же порядком, що і суперечки римських громадян.
Перехід зі стану латина в стан римського громадянина був відносно простий. Латіни набували римське громадянство або:
- В силу загальних постанов, що привласнювали цілим категоріям латинів за певних обставин римське громадянство, або
- В силу спеціальних актів гос-ва, надають право громадянства окремих латинів або цілі групи їх. Так, з давніх-давен римське громадянство присвоювалося латина, жителям Лаціуму, що переселилися в Рим. Так як це правило тягло за собою скорочення населення міст Лаціуму, то застосування його було з деяких пір обмежено умовою залишення потомства в місці попереднього проживання латина. Скасування ж у 1в. до н.е. правила про набуття громадянства латинів Лаціуму, переселилися в Рим, стало одним із приводів до війни, яка призвела до присвоєння римського громадянства всьому населенню Італії. До цього часу права римського громадянства набували також і латини, що займали у своїх громадах посади магістратів або сенаторів. Латіни вольноотп. наділялися правами римського громадянства за послуги, надані римському д-ві у справі охорони безпеки доріг, поставок римському д-ві тощо
Категорія латинів які жили за межами Лаціуму втратила значення з поширенням на початку 3в.н.е. прав громадянства на все населення імперії. Категорія латинів вольноотп. була скасована при Юстиніані.


18. Правове становище колонів. У період імперії виникає нова категорія юридично залежних людей - колони. Не тільки Кодекс Юстиніана, але і Кодекс Феодосія відводить чимало місця колонату. Однак час виникнення колоната так само, як історичне його походження до теперішнього часу не цілком з'ясовано. Мабуть, колонат являє собою породження умов, що визначили остаточний розпад рабовласницького ладу Риму і перехід Європи до феодального ладу. Однак неясні ні час зародження колоната, ні ступінь впливу, виявленого на його розвиток однорідними формами залежності в Єгипті, в Азії. Можна стверджувати, що термін «колонус» поступово змінив своє значення. Не тільки в період республіки, а й при принципат колон - це орендар чужої землі, юридично незалежний від орендодавця, з яким його пов'язують лише договірно-зобов'язальні відносини. У період імперії юридично незалежний колон стає фігурою економічно все більш важливою для господарського життя Риму. Часті повстання і численні страти рабів, слабкий природний їх приріст і припинення переможних воєн, колись рясно поповнює ряди, рабів, зробили вигодою обробку землі не рабською працею, а шляхом здачі її дрібними ділянками в оренду за натуральний оброк, а іноді на умовах деяких панщинних робіт на користь орендодавця. Поповнюються, головним чином, з найбідніших елементів населення колони скоро потрапляють в економічну залежність від землевласників, як на грунті грошових позик, які надають ті колонії для потреб господарства, так і на грунті заборгованості по оборочним платежах. Перетворенню економічної залежності колонів від землевласників в залежність юридичну чимало сприяла здійснена імператорами реорганізація податкових питань землі. В основі цього обкладення лежало визначення кількості і прибутковості належить кожному землевласникові землі. При періодичному складанні кадастру, в якому вказувалося кількість землі, що належить окремим платникам поземельній подати, до числа дохідних статей землі стали відносити і жили не ній колонів. З цього часу залишення земельної ділянки колона означало зменшення цінності ділянки. Це було передумовою для прямого прикріплення колонів до землі; це перебувало у відповідності із загальною тенденцією імператорського законодавства прикріплювати людей до професій, якими вони займалися. Першим відомим актом, що встановлює таке прикріплення, була конституція 322г., Яка наказує примусово повертати колонів на самовільно залишені ними землі. Після ряду ін законів, які виражали те ж саме прагнення міцно пов'язати колона із землею, видається в 357 р. закон, що забороняє продаж землі без хто живе на ній колонів. Так з'являється нова категорія залежних людей - людей, не позбавлених правоздатності у сфері приватноправових відносин, але прикріплених до землі, на якій живуть і яку обробляють. Вони дійсно прикріплені до землі, бо залишення колонній возделиваемог?? їм ділянки дає землевласникові право здійснити позов за зразком віндикації раба. З ін боку, і землевласник не має права вигнати колона, зі своєї землі, не має право продати землі без колонів, або колонів без землі. Кодексу Юстиніана відомі такі підстави виникнення юридичного положення колона: - народження від батьків, з яких хоча б один є колонії; - угода, в силу якого вільна людина поселяється в якості колона на чужій землі; - проживання протягом 30 років на чужій землі на умовах , на яких зазвичай живуть колони. Крім того, перетворюються на колонів працездатні особи, викриття хліборобом в занятті жебрацтвом. Цьому чималого числа підстав виникнення стану колона протистоять всього 2 підстави його припинення: - придбання колонній оброблюваного їм земельної ділянки і - зведення колона в єпископський сан. Таким чином, на зміну основної формі експлуатації людини людиною в античному суспільстві - рабства, процес розкладу рабовласницького господарства підготував іншу форму експлуатації людини людиною, якій судилося стати основною у феодальному суспільстві експлуатації кріпосних селян. 19. Правове становище рабів. У найдавніше час основні варіанти виникнення рабської стану - полон воїнів ворожого гос-ва, звернення в рабство іноземців, що знаходилися на території Риму, і народження від рабині. Останній варіант є наслідком того, що правовий статус батька набували лише діти, народжені у законному шлюбі. Вступ же в шлюб з рабинею виключалося. Спочатку визначальним був статус матері в момент пологів, потім, у послексассіческую епоху, - будь-який проміжок часу, до якого мати була вільною у період вагітності. Можливо було здобуття рабського стану вільнонароджені римлянином. Приміром, з ініціативи потерпілого рабом міг стати злодій, захоплений на місці злочину, або член сім'ї, проданий її головою в рабство. Вільнонароджені римляни не могли бути рабами (до періоду імперії) на території свого гос-ва, вони продавалися за межує. Співвідношення джерел рабства до початку класичного періоду змінюються. Забороняється поневолювати співгромадян, скорочується боргова кабала. Виникнення рабського стану зв'язується з певними покараннями за злочини. Зверталися в рабство засуджені до смертної кари, каторзі. Та ж доля чекала вільну жінку, викритих в інтимному зв'язку з рабом і продовжувати її, незважаючи на попередження. Міг бути повернутий у рабський стан невдячний по відношенню до свого колишнього пана вольноотпущеннік. На ранньому етапі історії Риму рабство було домашнім, патріархальним, і раб, хоча і не міг мати ні свого майна, ні своєї сім'ї, все ж таки ще не розглядався як речі, за ним зберігалися деякі права людської особистості. Вони висловлювалися, зокрема, в тому, що могила раба перебувала під захистом сакрального права, як і могила вільного, кровноспоріднених відносини рабів були перешкодою до шлюбу між ними; при відчуженні рабів заборонялося розділяти близьких родичів. До середини 2в. до н.е. раб остаточно перетворюється на засіб виробництва, з яким господар міг звертатися як з річчю. Скорочення можливості обертати в рабство співгромадян призвело до того, що купівля-продаж рабів-чужоземців, що поставляються на ринки в результаті воїн, стала новим і поширеним джерелом рабства. Після проголошення імператором Августом «римського світу» війни як джерело рабства, порівняно із законними способами, втратили головне значення. У результаті в перші три століття нової ери кількість рабів, що поставляються на ринок, значно скоротилося. Як наслідок кризи традиційної системи рабства, посилюється напруженість у відносинах рабів і рабовласників. Встановлюється застосування тортур і страту рабів вбитого пана, що знаходилися під одним з ним покрівлею і не прийшли йому на допомогу. З кінця 1в. намічається тенденція втручання д-ви у відносини раб - пан з метою обмеження свавілля рабовласників. Останнім, а також муніципальним магістратам, забороняється стратити рабів, навічно заковувати, віддавати їх у гладіатори. Злочини, що здійснюються рабом, відтепер підлягають ведення суду. Вони також самі несли відповідальність за злочини, що здійснюються з відома або за наказом господарі. Навіть скарги панів на інтимні зв'язки рабів з їх дружинами розглядалися органами гос-ва. Відповідно до едиктом імператора Клавдія хворий раб, позбавлений допомоги господаря, знаходив свободу. Конституція ін імператора - Антоніна Пія - встановлювала кримінальну відповідальність пана за вбивство свого раба. На цей час припадає остаточне оформлення принципу, згідно з яким у разі сумніву в статусі людини, що виникла в судовому спорі, воно тлумачилось на користь визнання його вільним. Так само вирішувалися аналогічні ситуації: якщо раб повинен був отримати свободу по виконанні якого-небудь умови, дотримання якого перешкоджали, він тим не менше отримував свободу, а раб здобував статус вільної людини і у випадку визнання недійсним заповіту, за яким він отримав свободу; при приховуванні спадкоємцем заповіту, що визволяв раба, останній міг звернутися до суду, хоча взагалі така можливість принципово виключалася. Таким чином, влада окремих рабовласників над рабами була значно розхитані, останні, залишаючись у підпорядкуванні своїх панів, певною мірою придбали підданство гос-ва. Безправ'я рабів у майновій сфері з давніх-давен прийшло в протиріччя з потребами господарського життя. Хоча раб прирівнювався до гармат виробництва, тварин і тому подібне, він відрізнявся від них свого свідомого волею і інтелектом, які можна було використати в інтересах панів. У цій якості раб виступав як «говорить знаряддя». Можливість раба здійснювати юр. дії (але тільки на користь господаря) виводилася з правоздатності останнього, тобто як якщо ьи такі дії здійснював сам рабовласник. Тим часом за зобов'язаннями рабів пан ніякої відповідальності не ніс, що суперечило принципам цивільного обороту. Починаючи з 1в. юристи розробляли норми, що регламентують господарську діяльність рабів від імені пана, визнавши в деяких випадках за ними можливість діяти від свого імені. Відображаючи потреби економічного розвитку і захищаючи інтереси контрагентів рабів, вони, незважаючи на відсутність у них правоздатність, розвинувши поняття натурального зобов'язання, санкціонували що укладаються ними договори і випливають з них зобов'язання. Інша, не менш важлива новела полягала у визнанні відповідальності рабовласників за зобов'язаннями рабів, що виникають в процесі здійснення ними господарської діяльності за дорученням своїх господарів. У відповідних ситуаціях діяли преторські позови, диференціюються в залежності від роду діяльності: з договору, укладеного рабом-капітаном належить пану корабля, з дог-ра укладеного рабом-керуючим підприємством пана, з дог-ра закл. рабом за наказом пана, вираженого в будь-якій формі. У перерахованих випадках раб діяв від імені пана, а не з власної ініціативи, тому за всіма позовами пан відповідав повністю. Більш широких господарських і правових можливостей вимагали відносини, що виникали на базі пекулія - відокремленого майна, виділеного рабу паном для самостійного управління, з внесенням останньому певної частини доходу. Предметом пекулія могло бути рухоме, нерухоме майно, а також раби. Раби мали пекулій нерідко самі володіли рабами і були самостійними людьми. Багатство дозволяло їм знайти свободу. Оскільки господарська діяльність велася рабом за своєю ініціативою й у власних інтересах, а пекулій юридично належав панові, то за зобов'язаннями раба він відповідав у межах пекулія. З введенням когніціонного процесу раби, які не мали права пред'являти позови в звичайних судах, отримали можливість звертатися зі скаргою до чиновників (префекта), які могли примусити відповідна особа виконати зобов'язання. Таким чином, інститут пекулія сприяв майновому та правовому піднесенню найбільш здібних рабів. По суті ж він свідчив про кризу соціальної системи, в яку інтегрувалися привілейовані раби.

21. Юридичні особи в римському праві. У сучасній правовій теорії юр. особами визнаються організації та установи, які є суб'єктами цивільних прав і обов'язків, що володіють відокремленим майном і від свого імені беруть участь у цивільному обороті, суді і арбітражі. Найбільш поширена форма юр. особи - акціонерне товариство - потужний каталізатор цивілізованої економіки. Французький економіст Ріпер вважає акціонерне товариство «найбільшим відкриттям нового часу, більше дорогоцінним, ніж відкриття пари й електрики». Можна сперечатися щодо такої оцінки значення юридичної особи, але безсумнівно, що в європейські правові системи воно прийшло з римського права, і це - одна з його найбільших заслуг. Вже в законах 12 таблиць містилося положення, яке дозволяє освіта приватних корпорацій за умови, що вони не порушували норм публічного права. За свідченням Гая, існували до своїх статутів різні спілки, товариства - з релігійними цілями, професійні (ремісники, пекарі, солевара). У період республіки число їх збільшується, з'являються корпорації чиновників нижчих магістратів, похоронні товариства. У бутті цих корпорацій і віддалено не містилося ідеї юр. особи: майно корпорації не було відокремлено від складових їх членів, єдиного цілого вони не складали, ділові потреби здійснювали окремі члени корпорації від свого імені. Разом з тим, мабуть можна припускати, що вже в той час у стародавніх римлян починає формуватися абстрактне уявлення про особу, суб'єкт права. Наступний крок римлян в цікавлять нас напрямку визначено позначив зародок ідеї юр. особи. Він полягав у сприйнятті уявлення про римському народі як єдиному власника скарбниці. Магістрат, здійснюючи юр. акти з приватними особами, виступав від імені народу, і ці акти зобов'язувалися не магістрат, а римський народ в цілому. Однак ці відносини регулювалися не приватним правом, а публічним. Римське гос-во, як єдине ціле відстоювала свої інтереси силою постанов власних органів і виступало як носій верховних прав. З переходом до імперії разом із скарбницею, згодом ліквідованої Діоклетіаном, виникає фіск, що формувався з державних доходів і призначених для державних цілей. Згодом у фіск увійшло все госуд. майно. З самого початку фіск розглядався як майно принцепса (імператора) і тому підкорявся дії норм приватного права. Оскільки принцепс уособлював римське гос-во, то воно і було юр. особою, тим більше, що д-ва-фіск у повсякденному економічної та правової життя виявляло себе як юр. особа, діючи через своїх представників - прокураторів. Ця реальність знайшла відображення в акті імператора Пертінакса: фіскальний майно не є імператорська, але римського гос-ва. Однак це положення теоретично не було розроблено в римській юриспруденції. Фіск як об'єкт приватного права належить принцепсу не як такого і як гос-венному органу. Принцепс уповноважений розпоряджатися майновим комплексом, що становлять фіск, і приводить його в дію адміністративним апаратом в силу переваги в громадській організації. Влада принцепса над Фіском не носить виключного індивідуального хар-ра. Самостійність фіску і його певна незалежність від принцепса забезпечувалась постійним апаратом, який у своїй діяльності володів широкими повноваженнями. Принцепса змінювалися, а фіск залишався. Тому поступово фіск як такий придбав великі майнові права. Фіск виступав як найбільший власник і активний підприємець. Разом з тим гос-во як юр. особа присвоїв собі ряд фіскальних привілеїв: майно фіску не підлягає давності; вимоги фіску мають право на переважне перед ін кредиторами задоволення; при продажу Фіском майна до нього не можна пред'явити позовів про зменшення або зміну купівельної ціни; фіск має право успадковувати (за римським правом успадкування було можливо не для всякого юр. особи) та ін Саме ці привілей, що ставлять фіск в більш вигідне становище порівняно з рядовими партнерами в приватному праві, виділяють його і підкреслюють в ньому фігуру юридичної особи. Аналогічні зміни відбуваються і в уявленнях про сутність приватних корпорацій. Вони ще не розглядаються як єдине ціле, їх майно все ще на засадах товариства належить усім членам, але в їх статутах закріплюється принцип його неподільності, неможливість виділення частини майна, встановлюється, що чисельні зміни у складі корпорації не впливають не його існування. Зріє фігура юр. особи вельми до речі прийшлася міським громадам (муніципія) яким у другій половині республіканського періоду було надано господарська самостійність. Едиктом претора вони були підлеглі дії норм приватного права і могли укладати угоди і захищати свої інтереси у звичайних судах через своїх постійних представників - магістратів, а також тимчасових, що призначаються декретом муніципального сенату. Таким чином, за муніципіями була визнана правоздатність нарівні з приватними особами. Про окремі елементи правоздатності муніципій римські юристи ще довгий час будуть сперечатися, але сумнівів не викликав статус муніципій як особливих об'єктів права. Цей статус, в основних елементах рівнозначний статус сучасних юр. осіб, незабаром придбали і приватні корпорації. Слідом за ними - установи, спочатку церковні, потім різноманітні благодійні - притулки, лікарні, виховні будинки. Отже, ми зобов'язані римлянам не тільки ідеєю юр. особи, але і її практичним втіленням. Римляни ж теоретично обгрунтували сутність юридичної особи: 1. Корпорація як єдине ціле і нероздільне у сфері приватного права розглядається як приватна особа. 2. Юридичне існування корпорації не припиняється і не порушується виходом окремих членів з її складу. 3. Майно корпорації відособлене від майна її членів, притому це не спільно всім членам корпорації належить майно, а майно корпорації як цілого, як особливого суб'єкта прав. 4. Корпорація як юридична особа вступає у правові відносини з іншими особами за допомогою фізичних осіб, уповноважених на те у встановленому порядку. 22. Загальний лад римської сім'ї. Агнатичної і когнатичної спорідненість. Римську сім'ю міг заснувати тільки громадянин як володар права вступати у римський шлюб. На відміну від сімей ін народів, у яких правове значення має кровну (когнатичної спорідненість) спорідненість, в римській сім'ї юридичними значущим було агнатичної спорідненість, засноване на владі і підпорядкуванні. Відповідно, члени римської сім'ї ділилися на підлеглих і главу сім'ї (патерфаміліас), що здійснює владу над ними. Головна ознака правового положення глави сім'ї - незалежність від будь-чиєї влади в сімейному порядку, тобто його владу над членами сім'ї (яка могла бути потенційною) - другорядний ознака, що випливає їх першими. Домовладика мав повну владу над усіма членами сім'ї (дружиною, дітьми, онуками, правнуками, дружинами синів і т.д.), що включає право життя і смерті, відмови від новонародженого, продажу в рабство, тілесних покарань, видачі по ноксальному позовом, розірвання шлюбу прислів'я, приказки, вигнання з дому. Він повністю володів також майном сім'ї та розпоряджався ним на свій розсуд. Ніякі обставини не звільняли синів та онуків від підпорядкування домовладики: ні вік, ні зайняття посади магістрату. Воно припинялося лише зі смертю або з волі глави родини. З його смертю сини, звільнившись від залежності свого батька, ставали домовладики, дружини синів переходили під владу своїх чоловіків, онуки під владу своїх батьків, над вдовою засновувалася опіка синів. Самі римляни усвідомлювали винятковість положення глави сім'ї (патерфаміліас): «чи ще є якісь люди, які мали б над дітьми своїми таку ж владу, як ми", - писав Гай. Новітні дослідження, зокрема роботи англійського професора Крука, свідчать про те, що з плином часу звичаї?? громадську думку значно обмежували можливий свавілля домовладики. Як з'ясовується, довічна влада над дорослими синами в суспільному житті не відігравала ніякої ролі. Всупереч утвердилася думка, одружені сини, що займали високе посади, насправді не були позбавлені власних коштів. Вони жили окремо і отримували річне утримання. Позбавлення синів спадщини за відсутності серйозних причин розцінювалося як божевілля. Обмеження влади вводилися з давніх пір. Згідно з традицією, ще Ромул Зарет позбавляти життя новонароджених. Потім було заборонено право батька продавати дітей в рабство, а вбивство їх кваліфікувалося як злочин. Магістрат і суд відновлювали у правах спадкоємців, несправедливо позбавлених спадщини. Було видано ряд законів, що обмежують свавілля при відчуженні майна. Таким чином, влада домовладики, хоча й зберігалася протягом всієї римської історії, зазнала значного коректування. На право влади над дітьми грунтувалася римська сім'я і агнатичної спорідненість, яке в свою чергу, було підставою виникнення права спадкування, а також встановлення опіки над недієздатними. Оскільки римська сім'я - це сукупність осіб, підпорядкованих одній і тій же «Патрія потестас», всі вони агнатами глави родини. Агнатами були не тільки кровні родичі (син, дочка, онуки) але некровних (дружина підвладного сина чи усиновлена). Причому агнатічнское спорідненість виникало по чоловічій лінії. Так, дочка глави сім'ї, вийшовши заміж, ставала агнаткой в сім'ї чоловіка, агнатичної зв'язку з родиною батька припинялися. Соціальні процеси, що слідували за розвитком економічних відносин, послідовно що обмежили права влади над дітьми з одночасним розширенням особистих і майнових і майнових прав підвладних, привели в кінцевому рахунку до витіснення агнатичної спорідненості когнатичної. Ініціатива в цій еволюції належала претора, потім була продовжена імператорським законодавством. Остаточно принцип когнатичної спорідненості був затверджений Нововведенням Юстиніана. У когнатичної спорідненість розрізняють лінії та ступені. Лінія називається прямій висхідній, якщо мова йде про осіб, що відбуваються один від одного, від нащадка до предка (онук, син, батько), і прямої низхідній, якщо мова йде про походження від пращура до нащадка (батько, син, онук). Бічна лінія об'єднають осіб, які мають спільного предка (брат і сестра, дядько і племінник). Ступінь спорідненості як в прямій, так і в бічній лінії визначається числом народжень між двома родичами, на яке вони відстоять одне від іншого. Мати і син перебуває у першого ступеня спорідненості - їхня спорідненість виникло в результаті народження сина. Рідні брат і сестра - родичі другого ступеня, дядько і племінник - третє. Бічне спорідненість може бути повнорідні (при спільності батька і матері) і не повнорідні: єдинокровним (при загальному батька) і єдиноутробними (при загальній матері). Від спорідненості відрізняється властивість, що представляє собою відношення одного з дружиною до родичів іншого. Слідчий
     
 
     
Українські реферати
 
Рефераты
 
Учбовий матеріал
Українські реферати refs.co.ua - це проект, на якому розташовано багато рефератів, контрольних робіт, курсових та дипломних проектів, які доступні для завантаження. Наші реферати - це учбовий матеріал для школярів і студентів. На ньому містяться матеріали, які дозволять Вам дізнатись більше про навколишнє середовище та конкретні науки які викладають у навчальних закладах усіх рівнів.
9.6 of 10 on the basis of 4126 Review.
 

 

 

 

 

 

 

 
 
 
  Українські реферати | Учбовий матеріал | Все права защищены.